Орда

Я хочу повернути до свого серця Бога, якого витiснила орда страху, байдужостi i зради…

Спочатку з недовiрою слухав послушник Єпiфанiя, потiм задумався i через якийсь час спитав знiчев’я:

– Як же ти опинився в нашому монастирi i чому прийняв аскезу?

…Орлик i Войнаровський забули про сповiдника, що увiч признався до змови з полковником Носом проти Мазепи i, розтривоживши цим гетьмана, спричинився до його раптовоi смертi; вони якусь мить дивилися виклично один одному в очi: полковник Войнаровський, небiж гетьмана, мав право спадку, i спадок той визначався не лише гетьманськими клейнодами й печаткою, а й двома бочками золота, якi Мазепа встиг переправити на правий берег Днiпра в Переволочнiй, – освiчений i галантний молодий генеральний старшина потайки мрiяв про гетьманську булаву, проте готовий був поступитися досвiдченому полiтиковi генеральному писаревi Пилиповi Орлику, якого Мазепа першого посвятив у таемницю своiх стосункiв з Карлом.

Орлик пильно дивився у вiчi суперниковi, владно поклав долоню на iнкрустовану перламутрову шкатулку iз гетьманською печаткою, що стояла на столику в головах покiйника, другою закрив гетьмановi очi й звелiв Войнаровському споряджати похорон.

І аж тодi, коли молодий полковник вiдвiв убiк ображений погляд, Пилип Орлик запримiтив священика, що стояв у кутi намету, ворушив губами, i з них злiтав шелест: «Я не хотiв, не хотiв…» Генеральний писар утямив, що Єпiфанiй винен у смертi гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спiлку зi зрадником Носом, але мав Єпiфанiй вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право.

– Шукай монастиря для каяття, i якщо усвiдомиш, що вчинив зло зi своеi волi, наклади на себе руки. Іди геть…

Була злива i буря велика, коли ховали Мазепу в приходськiй церквi села Варниця.