Орда

Помилуй мя, Боже…

Аркуш паперу був дрiбно списаний; Єпiфанiй писав, як навчився вiд професора пiiтики Феофана Прокоповича, iнакше вiн писати не вмiв – тiльки притчами, тiльки символами. Вiдчував, що знаходить у писаннi розраду, i творення заспокоюе його розтерзану душу. Вiн створював образ валькiрii, що злетiла лебедем з небес на Чугайку, перемiнилася в дiву, нагою постала перед ним, а тодi пройняло його земне могутне бажання, чоловiчу силу вiдчув, яку так ганебно втратив, i зрадiв, що Бог повертае до нього свое обличчя i вiн сам знову знаходить для себе Бога.

Списував аркуш за аркушем, осягаючи таемницю перевтiлення, лебедiв у дiвчат, i враз почув ячання. Схопився, припав до загратованого вiконця – вiн завжди так припадав, споглядаючи лебедiв, i в найглибших закутках душi виплекував надiю, що лебедi принесуть перемiни в його життi, та вони полохливо вiдлiтали, коли наближався до озерця, – вiдлетять, напевно, i тепер.

Тихо вийшов з келii, навшпиньки спускався крутою стежкою до озерця, та поки вийшов на приступець, звiдки стало видно сине око заплави, лебедiв уже не було, й безвiр’я знову зв’ялило серце.

Зненацька вiн побачив розпластаного птаха на пiску. Хто вбив, який безжалiсний мисливець нечутно стрiлу пустив чи кулю; Єпiфанiй збiг на берег озерця, пiдняв лебедя, легкого, мов пух, i побачив, що це тiльки лебединий кожушок, який скидае валькiрiя, коли хоче скупатися.

Заховав пiд рясу кожушок, бо добре знав, як можна спiймати небесну дiву, тiльки-но написав про це, i квапно подався стежкою догори. Зайшов до келii, нашвидкуруч видовбав у стiнi ямку, вклав туди одяг i залiпив глиною.

А тодi став при вiкнi й чекав. Недовго ждав; iз-за скелi, що заступала вiд келii озеро, вийшла дiвчина, бiла, мов шума пiд водоспадом; перса, нiби долонями знизу пiдхопленi, зазирали в небо рожевими зернятками, вона наближалася до келii без соромоти, дiвоче лоно золотно кучерявилося, i коли стала перед вiконцем, напiврозхиленi губи, нiби жагучого цiлунку очiкуючи, прошепотiли:

– Я не маю де подiтися, а вночi холодно буде.

Єпiфанiй вiдчинив дверi, взяв дiву на руки, вклав до своеi убогоi постелi i довго дивився, а коли вона подала знак очима, вiн припав до неi i, втоливши свою пекучу жагу, спитав:

– Чи ж то Господь прощае менi?..