Орда

Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з кров’ю на руках… Батурин, хлопче, то лише крихта горя, в якому опинився наш народ. Я мушу знати все. Хто розповiсть менi? Хто просвiтить мене?

Єпiфанiй схилився над столиком i говорив сам до себе:

– Папiр мiй чистий i перо сухе… порожньо довкруж, нема нiкого…

– Вигадай! – почув голос послушника.

Оглянувся, та хлопця в келii не було.

Вигадати? Що? Передумати все бачене, вiдчуте, переболiле, все те вiдчужити на папiр i самому стати суддею своiх i чужих вчинкiв? А де запорука, що суд буде правий? За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумлiння? Таж у мене замiсть сумлiння криваве мiсиво iз решток пошматованоi вiри в Бога.

Немае Бога! Якби вiн був, то не згорiв би Армагеддон у такому несусвiтньому жаху. А може, е… Але злий. Розсерджений, як в Апокалiпсисi Івана Богослова… Як смiю я допускати до себе такi думки? Помилуй мя, Боже, по велицiй милостi твоiй… по множеству щедрот твоiх очисти беззаконiе мое…

Не допомагае П’ятдесятий псалом – мiй досвiд заперечуе Бога.

Мiй досвiд не може iснувати разом з вiрою…

А хiба ти до кiнця пiзнав свiт? Таж нi. А коли нi, то мусиш мати вiру – спочатку пiзнавати ще не пiзнане. Ту вiру треба вигадати. Знайти ii в безмежнiй розмаiтостi речей, у перемiнностi явищ. Видiлити з тiеi розмаiтостi й перемiнностi символ справедливостi i втiлити його в людський образ. Вигадай сам собi суддю.

Без вiри тобi не обiйтися, без вiри обходяться всеможнi, що самi собi суддями будуть.

Двометровий цар Петро закрiпив символ своеi могутностi в живому спiвставленнi великого й малого: вiн з усiх сторiн свiту спровадив до столицi карликiв i на дозвiллi бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над малим. І тому вiрить у свою всемогутнiсть, й iншоi вiри йому не потрiбно.

А ти, безсилий, знищений ним лiлiпут духа й тiла, з його волi проклятий чинити зло, з його ж волi знесилений тiлом, столочений життям, – хочеш вiдновити храм душi своеi? То знайди символ.

Хай це буде лебiдь, що прилiтае на сине озерце Чугайки – символ чистоти.

Бо то не птахи, а небеснi грозовi дiви, валькiрii, що з дощових ниток в’ють хмаровi куделi i випрядають з них золотi променi чистих блискавок. Вони виспiвують правду, виплакують брехню, вони зцiлюють зневiрених i знають майбутне.

Я вигадаю для вiдзискання втраченоi вiри валькiрiю. Спасибi, послушнику, що нарадив менi.