Орда

– А вони, бузувiри, – розповiдав, не жалiючи Єпiфанiя, iгумен, – попiдважували дилиння дзвiницi, позапихали туди дiтей голiвками i вибили клиння…

І тодi закрутилася, зашаленiла жива каруселя перед очима Єпiфанiя, а дiти не кричать, тiльки дригонять, дригонять нiжками, – скрикнув Єпiфанiй, полум’я пожеж спалило очi, дочка диякона батуринськоi Покровськоi церкви продирала йому бiльма й лементувала: «Отче Єпiфанiю, чому ви стоiте, ви не бачите?!»

Усе згадав Єпiфанiй, вiн стояв, затуливши очi долонями, i шепотiв: «Як усвiдомиш, що вчинив зло з волi своеi, наклади на себе руки».

– Хто це сказав тобi, сину? – нахилився iгумен. – А ти вбивав?

– Нi… Але я мовчав i дивився. Я проклятий за цей грiх, тому приношу iз собою зло. Менi не належить жити на свiтi.

– Не квапся вчинити те, чого повернути не можна. Є рiзнi провини i рiзнi за них спокути. Тобi треба усамiтнитися. Прийми аскезу i йди в скит. Над рiчкою Чугайкою стримить уривистий берег. Бери лопату, сокиру i йди.

Я про тебе пам’ятатиму. А коли усвiдомиш свою провину, вiдчуеш вагу ii, тодi сам придумаеш собi спокуту. Аж тодi. Не квапся накладати на себе руки, це завжди встигнеш зробити.

…Послушник дивився на Єпiфанiя широко розкритими, проте недовiрливими очима: чи могло аж таке страшне статися на свiтi? У Нямецькому монастирi так тихо й благодатно… Невже молодий чернець усе те сам на своi очi бачив?

Сказав, нiяково посмiхнувшись:

– У тебе перо й папiр на столi. Ти все це вигадуеш, щоб написати?

– Перо й папiр дав менi iгумен Нiколае, щоб я вилив на письмi свiй грiх i зважив тягар заслуженоi покути за нього… А я думаю тепер про те, щоб залишити пам’ять про нас.

Для нащадкiв, можливо, замало буде одного Овiдiя…

– А хто такий Овiдiй?

– Колись розповiм тобi… Я думаю, що народ, який не мае своiх писань, гине навiть тодi, коли зримих причин для загибелi немае. Вiн забувае сам про себе, впадае в непам’ять, як людина iз звапнiлим мозком.

Я повинен написати про те, що знаю. Про свою непам’ять, про руiну храму моеi душi. Не буду нiчого вигадувати. Але всього не вiдаю – храм руйнувався не тiльки в моiй душi. Менi потрiбен оповiдач…

– Ти подумав на мене? Я ж нiчого не знаю.

– Нi, не на тебе… Але ж не тiльки я дивився i мовчав, багато таких, i всi повиннi заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тiльки тодi змити зi своiх облич, коли скажемо людям правду. Про себе передусiм.