Орда

Ляк огортав його, зупиняв, та вiн iшов, бо знав, що це виття лунатиме в його душi доти, поки вiн не розiрве свого зв’язку з полковником Носом, доки не вб’е його.

Спустився до озерця i сторожко вдивлявся в сiрi сутiнки, що туго оповили заростi байраку, припадаючи до кущiв глоду, i мiж колючим чепiрначчям уздрiв двi палаючi цятки, так блудно пломенiють чаднi вогники, i був це вовкулака.

Єпiфанiй пiдiйшов на вiддаль трьох крокiв i побачив, як блимоокий звiр пiдводиться на заднi лапи й стае людиною з обличчям полковника Носа.

Знав чернець, що вовкулаку вбивають осиковим, глодовим або терновим колом, тож, не спускаючи ока з полковника, похапливо заходився, зранюючи об колючки руки, виламувати товстого вiдкорiнка з тернового куща, та це йому не вдалося: гiлка терну була в’язиста, а полковник, зрозумiвши, що задумав чернець, злобно зареготав:

– Надто легко хочеш позбутися мене! А я вже не один: компанiйський полковник Гнат Галаган, добре знаючи таемнi стежки крiзь плавнi, навiв на Чортомлицьку Сiч орду полковника Яковлева, i всiх гультiпак, яких кошовий Гордiенко залишив на Сiчi, перебили, живим шкiру з голiв здирали, мертвих викопували й вiшали, Гнат сам ганяв за козаками, ловив i вiддавав Яковлеву на розправу: за це вiн отримав вiд царя маеток у Прилуках i нинi вие на вас так само, як i я…

Втямив Єпiфанiй, що не зможе вбити вовкулаку, вiн перемiниться у змiю, ящера, гiену i далi витиме й сичатиме в його душi, тож вирiшив чернець убити упиря словом.

– Полковнику, послухай, що скажу тобi, – пiдступив Єпiфанiй кроком ближче.

– Покайся в злобi своiй i ти перемiнишся з вовкулаки в людину. Бо ж нерозкаяний у злi станеш навiки в пам’ятi людськiй убивцею, катом, тираном. Невже не страшно тобi навiки залишатися потворою?

– Хiба видно по менi, що я потвора? – вiдказав полковник, нiтрохи не збентежившись. – Хiба хтось скаже, глянувши на мене, що я можу вбивати, нiби дрова колоти, вiдпочивати вiд тiеi працi i, заробивши грошi, iсти й одягатися? Таж нi, мене може навiть покохати жiнка!

– Покохати?! – зжахнувся Єпiфанiй, згадавши бiлу Лебедицю.

– І ти теж мiг би спромогтися на те святе почуття? О нi, духовна потвора не може кохати вiд самого лише усвiдомлення, що вона кохання не варта. А тому замiсть любовi в потвори народжуеться злоба. Духовний покруч стае хiба що гвалтiвником – вiн наперед мстить жiнцi за те, що вона доконче зненавидить його, пiзнавши.

– Тому я й не допускаю до себе думки про чисту любов, знаючи, що не вартий того.