Орда

– І можеш жити без любовi?

– Простак ти. У мене замiсть любовi е заздрiсть. Якби-то я народився зi славою i талантом Мазепи!.. А я ж не повний цiною… Та знаю, що однаково привертають до себе увагу потвора i красень, харциз i доброчинець. Рiзниця лише та, що красень i доброчинець не дбають про свое вивищення, iх вивищуе сама природа. А я змушений за те продавати дияволовi душу!

– Але ж благополуччя, куплене заздрiстю, нiколи не приносить нi радостi, нi щастя! Щасливими бувають тiльки доброчинцi.

– Зате вони живуть у бiдностi!

– І ти весь вiк задля свого добробуту вбиватимеш?

– Так! А ти в жебрацтвi, ради нужденного животiння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.

. Святеннику, мовчання – гiрший злочин, нiж убивство. Убивця навiть намiру не мае повертатися до людей, вони йому не потрiбнi, i йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, що сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей i суть пiдлiшими за вбивць.

– Ти страшний! – висмикнув Єпiфанiй iз землi тернового вiдкорiнка i замахнувся на полковника.

– Тож пропадай пропадом!

Та полковник вмить перемiнився в звiра й пошурхотiв кущами, блуднi синi вогники вiддалялися, i здаля почулося змiiне сичання:

– Спробуй вбити мене в собi!..

І тут почулося моторошне виття. Єпiфанiй стояв прислухаючись, доки не зрозумiв, що виття видобуваеться з його власного горла.

Над озером збiлiв сумерк: там стояла бiла Лебедиця.

– Ходи зi мною, – сказала.

– Хто ти?

– Я була Мотрею Кочубеiвною.

Роздiл четвертий

Єпiфанiй сидiв на кругляку за столом, зiгнувшись над ним.

Часто вмочаючи гусяче перо в каламар, записував на паперi слово до слова те, що розповiдала Лебедиця, яка була десь там, поза його плечима, нага й чиста, мов янгол, i вiн, жадаючи ii, притлумлював писанням свою жагу, що ставала вряди-годи такою пекучою, аж було соромотно, та не мав чернець навiть права повернути голови, бо ж перевтiлилась Лебедиця у Мотрю Кочубеiвну, якоi вже на свiтi не було, а жила тiльки ii шляхетна врода, i входила вона тепер у кожну його клiтину, як пахощi чи звук, або тонка прониклива вiбрацiя, i, пишучи, Єпiфанiй втiшався iдеальною красою Мотрi, як вищим дарунком життя.

А Лебедиця-Мотря пригадувала Єпiфанiевi те, що втонуло було у пiтьмi непам’ятi, i вiдкривала йому свiт, що промайнув повз нього за роки блукань по свiту, аж поки вiн прибився до Нямецького монастиря i спам’ятований став iгуменом Нiколае – це ж бо часу злетiло, i жив вiн у тому часi в неусвiдомленостi життя.