Орда

З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками, палацами, халупами, майстернями i зброею, зостався цiлим тiльки будинок Василя Кочубея, захищений його доносом на Мазепу, а в будинку единими живими з усiх людей батуринських – врятованi зрадою батька Любов Кочубеiха й Мотря та заклятий у вовкулаку вбивця Іван Нiс, а ще помилуваний за мовчанку сповiдник Мазепи отець Єпiфанiй. Тож зрозумiла Мотря, що свое родове ймення i цю едину уцiлiлу батуринську мiсцину, до якоi колись прийдуть люди питати правди, очистить вiд скверни тiльки вона своiм подальшим життям.

– Ти не пам’ятаеш мого прокльону полковниковi Носовi, забув, як умить вишкiрилися вовчi iкла у вовкулаки; i в тебе теж вiдбився на обличчi його оскал… Ти й до сьогоднi залишився б звiром, якби я вранцi, коли полковник наказав тобi вбити Мазепу, не наздогнала тебе над Сеймом i не заблагала: «Розкрий, отче, тайну сповiдi, подаруй менi на мою тернову дорогу слова гетьмана, сказанi про мене перед святим причастям, соборованим тобою, в нiч виступу Мазепи за Десну!» Ти не розкрив менi тодi таемницi, у тебе пропала пам’ять, проте людський вогник зблиснув у твоiх очах вiд тьмяного усвiдомлення, що ти можеш зробити хоч невелике добро iншiй людинi, i вищир звiра зник з твого лиця.

…Ти плачеш, отче, ти згадав? Утiшився, що навiть тодi, перебуваючи в полонi смертного грiха, залишився на макове зерно людиною?

– А може, за те, що я запам’ятав гетьмановi слова про тебе i переповiв тобi iх потiм, буде прощений менi грiх? – спитав з надiею Єпiфанiй.

– Ти ж, несучи iз собою тi слова в душi, як найцiннiший скарб, як свою гiднiсть, вижила серед катiв, виростила лебединi крила…

– Прощення так легко не даеться, отче… Та втiшся тим, що, зробивши добрий вчинок, людиною зостався… Ти не сказав тодi менi нiчого, а я, полишивши свою лиху матiр в стародубському маетку, повернутому нам новим гетьманом Скоропадським, дiйшла до Полтави зi своiм чоловiком – генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бiк Петра, лукавий цар заплатив йому за вiрнiсть кайданами й наказав вiдправити на Ладозький канал, я ж подалася до монастиря.

– Я все згадав, Лебедице… Пiсля смертi Мазепи… У Молдовi – в Далхеуцi… Маленький монастир у яблуневому саду, при ньому шпиталь, а я лежу на прiчi хворий i нiмий, майже без життя… Якась черниця, ставна i вродлива, на ймення Марiя, доглядае мене, поiть молоком, мов дитину, i усмiхаеться, радiючи, що повертаюся до життя.