Орда

Промовила:

– Вовкулакою ходитимеш по свiту i нiколи не настигне тебе смертна година!

Тодi вона зустрiлася поглядом з отцем Єпiфанiем, впiзнала сповiдника Мазепи, припала до нього, заблагала:

– Що вiн сказав на останнiй сповiдi перед своiм вiд’iздом за Десну? Що гетьман переказав для мене? Ти знаеш! Нiчого? Анi словечка?! Не може цього бути!

Єпiфанiй не розумiв, про що питае Мотря, коханка гетьманова, вiн нiчого не тямив, тiльки погляд ii великих, затягнутих сльозою очей вiдбився в його душi й зостався там.

«А ти теж пролив кров, отче?» – питали Мотринi очi.

…Вдосвiта полковник Нiс розбудив Єпiфанiя, той слухняно встав i витягнувся перед ним, мов козак на муштрi.

– Забудь, що вчора було, – мовив полковник.

– Що вчора було? – перепитав тим самим тоном отець.

– Не пам’ятаеш… Воно й краще. Кволий ти… Так ось, отче, вiднинi ти мiй слуга, де б не був. Не послухаешся – оголошу, що був зi мною в Батуринi: який приход тебе тодi прийме? Хiба я, до свого маетку, що цар дасть за послугу.

Та неслухняного не прийму… Я кровi не хотiв, але коли вона з вини моеi аж так обильно пролилася, то мушу цiдити ii й далi. Втопити в нiй те, що ти з амвона називав сумлiнням. Вороття назад нема. А цар хоче кровi, вiн не скоро вгасить нею спрагу. Спуску нам не дасть, розумiеш?

– Чому я мав би проливати кров? – спитав отець.

«Тому, що ти вже пролив ii вчора», – пролунав у душi голос Мотрi.

«Вчора я кровi не проливав…»

«Ти благословив нiмими устами кровопролиття».

«І за це менi не буде прощення?»

«Нiколи».

Аж тепер отець Єпiфанiй, немов блискавка прошила пiтьму його пам’ятi, згадав, що вчора сталося. Вiн скрикнув, бо полум’я пожеж спалило йому враз очi, вiд палу вiн на мить ослiп, i, мов увi снi, закружляла перед ним каруселя дерев’яноi дзвiницi, за яку голiвками почiплялися дiти й дригонять, дригонять нiжками. Йому стало страшно, що вiн бачив це i не рятував, не мстив!

– Чому я стояв, мов iдол?!

«А що ти мiг зробити? – почувся спiвчутливий голос полковника.

– Що? Протест нам нi до чого. Наш народ не повинен нiколи вириватися з пiдданства. Йому так краще, спокiйнiше. Вiн буде мирно працювати, а опiкуни оборонятимуть його i за це братимуть данину, залишаючи нам на прожиток ковбас i хлiба».

«А дух теж забиратимуть?» – мовчки запитав Єпiфанiй полковника.

«Дух у тебе забрали тодi, коли ти дивився на конаючий Батурин».

– Що сталося в Батуринi? – запитав Єпiфанiй, впадаючи знову в непам’ять.