Орда

– Йди, отче, у стан Мазепи i вбий його, – наказав полковник Нiс.

І отець Єпiфанiй подався у свiт.

Роздiл другий

На початку листопада 1708 року запала раптом така люта зима, якоi найстарiшi дiди не пам’ятали: рiчки перемерзали до дна, заморозивши рибу, ворони падали на льоту, а снiги стояли в пояс.

Єпiфанiй навiть не шукав шведського стану, де мав бути й Мазепа: над Десною, на Макошинськiй переправi, не було вже нi Карла, нi Мазепи, хтось сказав Єпiфанiевi, що шведсько-козацькi вiйська зайняли Ромен, Гадяч, Веприк; йти такими снiгами крiзь лютi морози не зважився отець, одягнутий лише в рясу, i, перейшовши по кризi Сейм, подався глухiвською дорогою, а коли в селi Ставках застала його нiч, вiн попросився до крайньоi хати.

Самотня молодиця прийняла вродливого ченця, мислила собi – мандрiвного; скупала його, нагодувала i примовляла, пораючись бiля нього, що в приходi попа нема, москалi забрали отця Данила до Глухова на муки за те, що правив у церквi, коли мазепинськi козаки квартирували в селi й приходили на богослужiння, а ти будеш, монаше, треби справляти, бо нема нинi кому нi поховати, нi охрестити, анi дати шлюб…

Молодиця – може, вдова або сiльська лярва, – вельми зваблива i своею звабою вiд сорому врятована, уклала Єпiфанiя в лiжко, а перса самi випруджувалися з пазухи; не вмiючи iх, немов брость, напучнявiлих, у пазусi втримати, вона сама розстiбала керсетку, сама стягнула через голову сорочку, i слiпуче тiло, немов розпечена до бiлоти лава, наближалося до нього, обпiкало, а вiн, Єпiфанiй, лежав, немов висохла колода, i нi жага, нi навiть звичайна похiть не стривожили його тiло: це дивувало й лякало, чей же нiколи ще не бачив нагоi жiнки i молитвами та постом проганяв грiшнi марева, що приходили до нього вночi, завдаючи солодких тортур; мислiю вiн палко жадав цiеi жiнки, цiлував ii, бо ж була незмiрно гарна, та сам залишався холодний i збудити себе для злуки не мiг, i десь опiвночi пiсля довгоi муки, що втомила палку плоть молодицi, встала вона, одяглася, сiла поруч i запитала спiвчутливо:

– Ти святий?

– Нi, – вiдповiв Єпiфанiй, втопивши вiд несусвiтнього сорому голову в подушку, – я, мабуть, дуже грiшний…

– Чим согрiшив: грабунком, убивством, гвалтом?

– Такого я нiколи не чинив… Мабуть, нi… Я не пам’ятаю, та знаю: було зi мною щось жахливе, може, то увi снi – вогонь, кров, трупи, а я стою – i руки моi безсилi, мов вiхтi, i мислi злякано принишклi… Що то було зi мною?

– Нiчого не було з тобою.