Орда

Ти вiд народження порчений.

– Можливо…

Вранцi молодиця нагодувала Єпiфанiя i, мстиво посмiхаючись, мовила:

– Не в мене тобi жити. Он iди на роздорiжжя, а звiдти до четвертоi хати праворуч – там живе стара Килина. Їй уже за вiсiмдесят, у самотi вiку доживае, помре скоро, то вiдправиш за ii душу упокiй i в теплiй хатi залишишся. Певне, не забув треби справляти?.. Ой, жаль менi: такий красень, а з червоточиною…

Прибитий соромом Єпiфанiй пiшов, куди справила молодиця, одягнувши його на дорогу в чоловiчу одежу, певно, таки вдовою була; йшов пригнiчений ii красою i своею немiччю й не мiг збагнути, вiд чого та немiч у нього, чей же снилися водно грiховнi сни, вiд яких вiн рятувався молитвами й постом.

Знав, що повинен знайти Мазепу i вбити його, – так наказав полковник Нiс. Де вiн, той полковник, тепер – сатана його знае, нiколи бiльше з ним, може, й не зустрiнеться, та воля його була тут, поруч, йшла за ним i з ним, i Єпiфанiй не мiг собi пояснити, чому пiддався iй i чому мусить шукати свого благодiйника гетьмана, щоб вчинити йому смерть? Та нi, нi! Єпiфанiй знайде Мазепу, впаде перед ним на колiна i признаеться, що невiльним став, хай знiме з нього своею владною рукою наслання i пояснить, чому полковник Нiс бажае гетьманськоi смертi.

Ішов i натруджував пам’ять, щоб згадати, що ж таки сталося з ним i що то було: пожежа, кров i трупи, а вiн стоiть безсилий, такий самий всерединi мертвий, як учора перед жiнкою, i в мислях немае жодного просвiту, тiльки судомний страх. Сон це був чи ява – хто йому повiсть? Чи то вiдтворився йому в образах Апокалiпсис Івана Богослова, якого часто читав-перечитував, жахаючись завжди страшноi долi мiста Армагеддона, а вiдчути людське горе, описане в Апокалiпсисi, не вмiв нiколи?

«Я знаю, що ти анi холодний, анi гарячий, ти лiтеплий, тому виплюну тебе з уст своiх».

За що менi така кара, о Боже? Поверни менi пам’ять i душi моеi храм!

Баба Килина зрадiла Єпiфанiевi, мов давно очiкуваному рятiвниковi: церква ж пусткою стоiть, чоловiкiв нема – то вона за старшого братчика при храмi; ходiм, вiдкриемо й освятимо, i хай хоч жiнки та дiти прийдуть помолитися за душi помордованих батуринських страждальцiв…

– Батуринських? – перепитав Єпiфанiй, та тут же вмовк, уздрiвши, яка незмiрна печаль збрижила бабусине обличчя, – i вiн знову, нiби увi снi, побачив розп’ятих на дошках козакiв, яких червонi од полуменi дияволи жбурляють з муру в рiку; Єпiфанiй хотiв спитати, що ж трапилось у Батуринi, та забув потрiбнi слова.