Мальви

Вони порозсiдалися за дастарханом[58 - Дастархан – килимок, на якому розкладають iжу.], заставленим глечиками i фiльджанами. Стара циганка розливала вино, два музики в баранячих шапках витинали дрiбну мелодiю на цитрах, малий напiвголий циганчук галяндрасив, i посмiхалися задоволено двi молодi циганки – з розпущеним волоссям, з довгими люльками в руках.

Певно, Іслам-Гiрей проiхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний циганський вiдпочинок, та серед гурту помiтив плечистого парубка з русим волоссям, що стояв бiля входу до печери, спершись спиною до стiни.

Це не був чiнгяне[59 - Чiнгяне – циган (татар.).]. Одягнутий у червоний кафтан, пiдперезаний блакитним кушаком[60 - Кушак – крамовий пояс.], вiн скидався на козака. Звiдки мiг узятися тут?

Це зацiкавило Іслам-Гiрея. Невже посли вiд козакiв прибули до посольського стану в Бiюк-Яшлавi, що недалеко Бахчисарая, i оце один з них пiшов розважатися до циган?

Вiн зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником цигани в земному поклонi.

Знали його в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма дiтей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Іслам посмiхнувся i сипнув дiтям жменю мiдних монет. Знявся галас i стих, до ханича пiдступила молода циганка.

– Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю.

Змiрявся Іслам з чорним поглядом красунi.

– Ще заскоро менi вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе тодi, коли сам почну визначати свою долю, та не для того, аби вгадувала ii, а хiба – щоб побажала щастя.

Такi уста не вiщують лиха… Але ти скажи менi, що то за джигiт он там стоiть? Звiдки вiн тут узявся?

Знiяковiла дiвчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з вiдьомським обличчям.

– Ти про нього питаеш, ефендi, хай благословить Аллах твое iм’я? – Глянула спiдлоба i показала рукою на хлопця, що незрушно стояв бiля печери.

– Про нього питаю.

– Це… це мiй син, – вiдказала циганка, заникуючись.

– Брешеш, стара вiдьмо! – крикнув Іслам.

– Ану, пiдiйди сюди, молодче, i поклонися, – звернувся до парубка. – Ти не зiгнув своеi спини передi мною.

Парубок повiльно пiдiйшов до Іслам-Гiрея i сказав:

– Менi нiхто нiколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камiнь бiля Мангушу.

– Хто ти е?

– Не знаю, хто я. Мое iм’я Селiм, i я iнший, нiж вони, – кивнув головою на циган. – Але вирiс я у цiй печерi, тут iм, i мене не б’ють.