Мальви

– Ця циганка твоя мама?

– Я не знаю, що таке мама.

– Слухай, стара, – Іслам-Гiрей повернув голову до циганки. – Звiдки вiн у тебе? Не син це твiй. Для кого годуеш? Продай менi його, я дам за нього не меншi грошi, нiж ти могла б узяти на базарi.

– Не для базару я ховала його, ефендi. Там платять за людей так, як i за худобу – яка ситiсть, яка сила. Його ж вiддам за цiну, втричi вищу, тому, хто вмiе оцiнювати ще й лицарський дух.

– А того лицарського духу вiн набирався в бодрацьких каменоломнях?

– Якщо вiн е в людини, то не пропаде i в темницi.

А ти збагни своiм оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вiльноi циганки, мусить бути лицарем. Вiн iз Украiни, ефендi.

– Добре вмiеш захвалювати товар, сово, i знаеш перед ким, – посмiхнувся Іслам-Гiрей. – Але як я не куплю, то нiхто не дасть тобi потрiбноi цiни. Що робитимеш iз ним? Цигани рабiв не тримають, жебрати юнака не навчила i сином не назвала.

– Хановi колись продам.

– Хановi? Але ж хан е.

– Такому, що потребуе не скопцiв, а лицарiв.

– Язик заважае тобi в ротi, вiдьмо. Твое щастя, що гнiв не пiдступив до мого серця. Вiддай менi його, я потребую лицарiв.

– Ти не хан, вельможо…

– То вiзьми мою руку i ворожи. Наворожиш менi ханство, тодi вiзьму джигiта задурно, коли ж не наворожиш, голову отут зiтну!

Схилилася до землi стара, та не видно було переляку на ii обличчi.

– Достойнику знакомитий, – мовила, – володар, що грабуе своiх пiдлеглих, – поганий володар. Його боiться народ, але не любить.

Такий хан програе битви. А за тобою колись пiде народ. Це кажу я – стара Емiне, якiй уже за вiсiмдесят. Кажу, не дивлячись на руку.

Іслам-Гiрей вийняв з-за пояса торбинку, побрязкав нею i шпурнув циганцi. Вона спритно пiдхопила торбинку, очi ii засвiтилися.

– Це – за лицаря. А за ворожбу?

Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояса i кинув iй в обличчя жменею золотих дукатiв.

– Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. – А тодi звернувся до юнака: – Ти хочеш бути моiм воiном, юначе?

– О, так! – спалахнули захватом очi Селiма.

Іслам-Гiрей пришпорив коня i поскакав, минаючи Ашлама-сарай i медресе, до головного ханського палацу.

Зупинився на мосту бiля ворiт. Два мiднi дракони над брамою, що вже сто рокiв перегризали один одному горло, блищали в останнiх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить до ханського двору, що саме е гербом Гiреiв, i хай обачним буде кожен: калга чи простий райя.