Мальви

Злякано никали Ібрагiмовi очi по людях – хтось у натовпi пирснув смiхом, згадавши, певно, величного Амурата, i пролилася перша кров у жертву новому падишаховi.

Знiчений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз чийсь гучний голос: «Слава султану султанiв сонцеликому Ібрагiмовi!», а тодi – спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором – повторила цей клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гiпнотизуючу силу, бо люди повторювали його все частiше, голоснiше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готовi були хором зареготати.

Вiдчинилася головна брама палацу, Ібрагiм iз почтом увiйшли на подвiр’я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завойовником iз церкви Святоi Софii. Тут усi, крiм султана, злiзли з коней, яничар-ага провiв султанського коня до другоi брами, куди Ібрагiм зайшов сам-один. За цiею брамою, на подвiр’i, стояли спагii, вишикуванi в два ряди. Мiж них повинен був пройти султан до дверей селямлика[64 - Селямлик – чоловiча половина турецького дому, султанського палацу.

]. Вiн ступив уперед кiлька крокiв, та вчув, як починають тремтiти колiна, оглянувся – ескорту сановникiв не було, з обох бокiв дивилися на нього кам’янi обличчя озброених воiнiв, i серед них Ібрагiм був сам. Страх зцупив м’язи, спазми стиснули горло. Адже його знову вiддали стражникам, i цi дверi, до яких вiн мае пройти крiзь лаву спагiiв, не до султанських хоромiв провадять, а… а до тюрми! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд воiнiв, а вони поштиво згинали голови – трохи вщух переляк у душi Ібрагiма. Квапно пройшов мiж рядами, побiг схiдцями, дверi розчинилися i зразу зачинилися за ним. Ібрагiм наткнувся на жахливо бридкого чоловiка, що стояв у коридорi, схрестивши руки на грудях.

Усе… Кiнець!..

Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкiй довгiй шиi, обличчя без заросту сховалося в складках чорноi шкiри, обвисла нижня губа вiдкривала провалля рота, закладене гратами жовтих рiдких зубiв.

Кат…

Ще мить, i пронизливий зойк сполохав би тишу хоромiв, але гадючий погляд засльозених очей став улесливим, потвора зiгнулася у три погибелi.

– Вiтаю, сонце сонць! Я слуга твiй, ниций раб кизлярага Замбул.

Ібрагiм зiтхнув, витер холодний пiт iз чола i, гидливо обiйшовши того, хто назвав себе головним евнухом, ступив до зали.

Висока сувора жiнка в чорному платтi йшла йому назустрiч. Упiзнав – це була його мати.