Мальви

І хай буде благословенний той день, коли кримський хан Джанiбек-Гiрей вирушив трьома шляхами в Украiну, щоб помститися козацькому гетьмановi Тарасовi Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тодi ногайцi з Украiни – безкарно. Тисячi бранцiв пiшли на сирицi до Перекопу, не надiючись нi на визволення, нi на викуп. І слава Аллаховi. Тобi, чужий могутнiй Боже, вклоняеться до землi чорбаджi Алiм за те, що вирвав ти його з проклятоi землi, за те, що допомiг ii забути i зняв з нього обов’язок вiддячуватися предкам за свое народження.

Яничари бенкетували. Порозсiдавшись навколо казана, з якого курилася пахуча каурма[73 - Каурма – суп iз баранини.], вони iли i крадькома запивали вином; збоку на килимi за тацею, вивершеною помаранчами i ананасами, сидiв Алiм i теж пив вино.

Все, що минуло, здавалося йому тепер вервечкою снiв, бо дiйснiсть для нього починаеться нинi, а сни повиннi канути навiки в небуття.

Та все-таки вони були.

Стояла колись бiлостiнна хата посеред великого хутора, а в тiй хатi, обсадженiй головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андрiйком.

Серединою села бiгла курна дорога, вздовж якоi струнчилися двома рядами дерева, схожi на кипариси.

У дворi гелгекали гуси. Андрiйко любив цей безугавний гам: вiн будив хлопця вранцi i виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна перейти нi за день, нi за два, тому часто аж смерком повертався додому i покiрно вислуховував докори жiнки, яку називав мамою.

– Де ти бродиш, козаче, до ночi? – сварила мама.

Вона тулила до себе одинака i завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують… – Ось приiде батько з походу, поскаржуся йому.

Батька Андрiйко бачив зрiдка. То був статечний довговусий козарлюга в синьому жупанi, з шаблею при боцi; гостi звали його паном сотником. Знав Андрiй, що батько воюе з татарами у тiй далекiй кримськiй землi. Тут же татар нiде не бачив, тому й не боявся iх, хiба iнодi вночi, коли надворi гримiло, блискало i шумiли дощовi потоки.

Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, – звiдки могли взятися тi косоокi злi люди, що iздять на конях i забирають дiтей iз собою? А навiть якби були, то як знайдуть його у високiй, мов лiс, травi?

Баранчики бiлих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвенiло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалася обрiю, – тодi чвалом бiг додому, а по спинi все-таки снували мурашки страху.