Мальви

Найцiкавiше було ходити у степ iз пастухами, що пасли громадську череду. Їi вигонили далеко, на цiлий день, тодi мати сама споряджала йому торбину, з якоi тягло спокусливим запахом свiжого хлiба, сала й часнику. Корови розкошували соковитою травою, хрумкотiли й форкали конi, пастухи, погейкуючи, вiддалялися, а хлiб солодко пах i нiде так не смакував, як тут – на степовiй волi.

А коли ляжеш на спину i незворушно дивишся в глибоке небо, тодi бачиш усе, про що мрiеться: батько на яблукастому конi, а поруч з батьком вiн сам – на бiлому, i шабля в руках, i червоний жупан розвiваеться на вiтрi.

Ось мчать вони обидва, тiльки вихор бiля вух; втiкае гостроверха татарва, шабля свиснула в повiтрi – чах, чах! – летять поганi голови з плiч, а конi рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять…

Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сiрими обличчями, косоокi, лютi, стоять над ним, щось викрикують незрозумiлою мовою. Пустився втiкати – та це ж татари! – один вершник зiскочив з коня, схопив його пiд пахву i посадив у сiдло поперед себе.

Андрiйко запручався, заверещав, тодi йому заткали шматою рота i поскакали по безлюддi.

Потiм було багато людей, якi ридали, голосили. Андрiйко шукав очима хоча б одного знайомого обличчя – не знайшов нiкого. Якась жiнка сказала йому, що до його хутора татари не дiйшли, бо звiдкись начебто жене козацька погоня.

Ще жеврiла надiя, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем. Брели люди, зв’язанi по кiлькадесят воловодами, витоптували в степу чорний шлях, i лише гайвороння летiло слiдом.

Татарин вiз Андрiйка в своему сiдлi, шмагав нагайкою ясирних, а до нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: «Якши джигiт, бiюк бакшиш»[74 - Хороший юнак, великий бакшиш.].

Страшнiше було на привалах. Дикi ногаi розв’язували дiвчат, жiнок i прилюдно гвалтували, немiчних i хворих убивали – жах добирався до серця хлопця. Благально дивився в очi татариновi, i той чомусь приязно всмiхався до нього.

«Чому? – думав Андрiйко. – Чому косоокий нi разу не вдарив мене нагайкою? Може, тому, що я покiрно дивлюся в очi своему пановi? Он лежить чоловiк iз розрубаною головою. Вiн кидався до ногайця, коли той забирав у нього дочку для соромноi втiхи, – i тепер мертвий. Не допомiг нiчого, а життя втратив. Був би сумирний – жив би. Б’еться дiвчина в риданнi – подвiйне зараз горе в неi: безчестя i сирiтство… Тож единий вихiд для невiльника – покора».