Мальви

Смiшним здалося зараз оте видiння в небi: вiн iз батьком женеться за татарвою на конi. Дурницi, нiхто таку силу не поборе, немае козацьких погонь – це вигадка нещасних для своеi потiхи. Нема нiде того Трясила, що трусить кримською землею, – то мамина казка. Є тiльки татари, що панують над усiм свiтом i роблять те, що iм забагнеться. Треба з цим змиритися, iнакше – смерть.

Скiльки днiв минуло – годi злiчити. Зупинилася валка перед п’ятигранною вежею, що височiла над гнилою водою Сивашу. «Перекоп», – сказали бранцi.

Кiнець вiльних степiв, ворота до вiчноi неволi. Буйнi шовковi трави змiнилися сухою колючкою, важкi чорнi дрохви збилися понад берегом, наче отари баранiв у полудневу спеку; на каменях, схожi на розбiйникiв, чатували яструби, i ширяли пiд небом чорнi орли. Чужинецька чужина…

І вже не залишилося в Андрiйка нi крихти вiри в те, що десь тут батько, смiливий i хоробрий, воюе з ворогами, – це теж мамина вигадка. Нiхто нiколи не займав цих мурiв анi високого валу, що загородив перешийок вiд блакитноi гладiнi моря до болiт, звiдки тягне терпким запахом солi i гнилою рибою.

Вежа вперлася задньою стiною у вал i двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татар i бранцiв. Велика голова сови, вирубана в каменi мiж брамами, загадково дивилася на людей, що втомленi падали з нiг, i говорила до них розумними очима: «Така ваша доля».

Андрiйко вдивився в очi нiчноi птахи: iй дано бачити свiт тодi, коли його не бачать люди, тому знае вона бiльше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а птаха знае, що все те даремно; люди на щось сподiваються, а птаха знае – нема на що.

І тому промовляе мовчки досвiдченими очима: «Заспокойтеся i покорiться. Така ваша доля».

Хлопець вiдчув, як назавжди розвiялися його надii на порятунок. Бо нема в людей власноi волi для здiйснення своiх бажань. Є воля долi, й опиратися iй безглуздо – вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужi цi великi пташинi очi до горя бранцiв, iз яких знущаеться здичавiла татарва.

Татарин зсадив Андрiя з коня, поплескав його по плечу i спитав, ламаючи украiнськi слова:

– Як назвав тобi мама?

Чорбаджi Алiм i нинi пам’ятае те дивне iм’я, що було колись його власним.

– Андрiй, – вiдповiв.

– Алiм будеш. Чула, Алiм!

Косоокий наказав йому скупатися в морi, сам виправ своему бранцевi сорочку, i ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на ясирних, щоб вставали.

Засвистiли нагайки, почалося паювання.