Мальви

Є кiсмет – доля. Вiд неi все залежить, i iй треба коритися.

Розлючений мубашир пiдбiг i до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив:

– Добрий будеш яничар!

Позаду завмирала пiсня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до ворiт султанського палацу.

У дворi iх вишикували в довгий ряд, i тодi вийшов до них сивобородий чоловiк – великий вiзир – у супроводi бiлих евнухiв.

Євнухи розбiглися уздовж ряду, приглядалися до облич хлопцiв, запитували iмена, принюхувалися, мов голоднi пси, i кидали коротко: «До медресе», «на човни», «до саду».

Пiдiйшла черга до Андрiя. Вiн видiлявся серед хлопцiв зростом, мiцною поставою, вражав характерно закроений нiс, чорнi широкi брови. Євнух наблизив до нього безбороде обличчя, ехидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунд або Скутарi. Спитав:

– А тебе як звати, каззак?

Чекав погордливоi вiдповiдi вiд степового орляти, щоб потiм помститися страшним присудом: «До нiмих».

Завагавшися на мить, Андрiй вiдповiв чiтко по-турецьки:

– Я називаюся Алiм.

Євнух здивовано звiв брови, задоволено хмикнув мубашир.

– У сiм’ю на виховання, – кивнув великий вiзир.

Вервечка картинок-спогадiв обiрвалася. Перед очима постала стара жiнка, яка вчора проривалася крiзь ряди субашiв iз зойком, що може вихопитися тiльки з грудей матерi: «Алiме, синочку мiй!»

Нафiса… Алiм колись любив ii. Вiн був ще малий, потребував нiжностi i мав ii. Алiм вдячний Нафiсi – вона навчила його своеi мови i вiри, впровадила в нове життя, яким вiн живе сьогоднi.

Алiм добре пам’ятае молитви, яких вчила рiдна мати. Вони були зрозумiлi й милозвучнiшi, спочатку вiн потайки шепотiв iх перед сном. Нафiса не лаяла за це, але щодня, свято переконана, що ii вiра справедливiша, вчила його Корану. Бачила, що хлопець довiряе iй: ретельно молиться п’ять разiв на день, виконуе мусульманськi обряди. Та не здогадувалася вона, не знала, що дiеться в душi юнака.

Алiмовi потрiбнi були нова вiра i мова, вiн розумiв це. Тому перестав молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут iнший бог, i вiд цього бога вiн залежний? Проте весь час вiдчував роздвоення в душi: двох богiв вiн знае, i обидва чужi. Той, християнський, тепер над ним не владний, тож немае потреби звiряти йому свою душу. А мусульманський бог зовсiм чужий. Однак вiн е, керуе людським життям на цiй землi, де Алiм живе, i з цим богом треба рахуватися.