Смерть Юди

– Я написав у неволi книгу про Христа й про нас – Благу вiсть для людей. Вiддаю тобi, Андрiю. В Скiфii безпечнiше, там народ молодий, ще й релiгii не мае, буде, може, до вас поблажливий. А я пiду, куди менi призначено – у Каппадокiю, землю Понтiйську… Передчуваю свiй смертний час. Хай не пропаде Євангелiе…

– Вiзьми у свою торбу, – подав Андрiй Томi папiрусний сувiй. – І прочитай. Може, знайдеш у книзi Матея вiдповiдi на питання, якi мучать тебе. Вона ж е першим свiдком нашого чину, яким ми розпочали новий час.

…Я згодом прочитав i зрозумiв, чому в Матея зникла з уст скептична посмiшка, якою вiн завше бентежив апостолiв i самого Вчителя. Колишнiй митар, пiвжиття якого збiгло в шахрайствi, очистившись щиросердечним каяттям, осягнув величний свiт духа, задля якого варто жити й життя вiддати. Оточували ж його люди, якi не розумiли вартостi того, в що повiрили: безпритульнi, бiднi й непросвiченi рибалки знайшли у Христовiй релiгii зручне пристановище й за свою беззастережну вiру чекали винагороди – затишного мiсця в Царствi Божому – й не задумувались над тим, що те царство тiльки проголошене, а його доведеться ще виборювати й гинути за нього… Тому скептична Матеева посмiшка, яка не таiла в собi глуму чи погорди, дотикалася до його уст, коли вiн слухав захопленi розмови апостолiв про майбутнiй свiт миру й любовi, що буде спосланий з неба, про рiвнiсть i достаток у ньому, про неминучу погибель Сатани з його злом i наругою: наiвними дiтьми були Христовi апостоли й не могли зрозумiти того, що християнська вiра – то передовсiм таемниця, жадання розгадати яку пробуджуе в людинi спрагу пiзнання i творення… Тепер Матей написав свою книгу – вгасив жагу, i спокiй прийшов до нього, звершив бо вiн для вiри найвище дiло: вчитимуться з Євангелiя вiд Матея невiдомi ще нинi будiвники нового царства.

Немае вже нинi апостолiв: розбрелися свiтами й грiхи своi i боягузтво й невiгластво викупили найдорожчою цiною – вiддали життя за проповiдь науки юдейського Вчителя серед народiв неюдейських.

Воiстину справедливий був Ісус, коли мовив, що його учнi схожi на дiтей, якi сидять на полi, iм не належнiм, i ось прийдуть господарi i скажуть: залиште наше поле. Достоту сталося так: пiшли апостоли – кожен на призначену йому ниву – й зосталися там назавжди.