Смерть Юди

Я намагаюся збагнути iстину, а не тiльки визнати ii, – чому ти вважаеш це грiхом? Якщо ми прагнемо злитися з Божеством, то чому маемо боятися проникнути в його мiстерiю? Аж тодi можна стати апостолом Месii, коли в собi його вiдчуеш… Я ще не вiдчув: iдея, закладена в Нагiрнiй проповiдi, не стала для мене всеосяжною, – невже я повинен любити й римлянина, який поневолив мiй народ?

– Сказав Ісус: любiть ворогiв ваших, – невпевнено промовив Андрiй.

– О, саме через це й мучать мене сумнiви щодо божественностi Христа, я навiть умисне навiюю iх собi, коли згадую цi Ісусовi слова.

Бо для мене дуже важливо: якщо любов до ворога проголошуе Бог, то це не заклик, а вирок, який прирiкае менi жити вiчно в неволi; коли ж Ісус, не будучи Богом, висловив подiбне побажання, то я можу й не прийняти його, як вiд людини, що мае право помилятися.

– Воля, про яку ти мариш, е земним благом. Ісус же пообiцяв людям Царство Боже, й задля нього варто промiняти земнi принади.

– Й нiколи не дiждатися волi?!

– Онуки нашi зате житимуть в блаженствi Господньому.

– Се ж тiльки обiцянка…

– Обiцянка Божа – то iдея, а без неi нiхто не мiг вижити. Вiд Авраама до Йосифа жила в юдеiв iдея волi, а Мойсей ii здiйснив.

– Бо вiн був людиною, а не Богом.

– Так, через це й воля земна не стала для нас вiчною. Предки нашi не мали високих iдеалiв i через те потрапили в нове пiдданство – теж земне. І так буде повторюватися доти, доки ми не осiнимо злетом нашого духа образ Божий, який носимо в собi. Ісус пiдготував нас до цього… Хiба ти нiколи не задумувався над тим, Томо, чому колись Божих обранцiв не розпинали? Бо вони творили матерiальнi дiла: Йосиф порятував народ вiд голоду, Мойсей – вiд кайданiв.

А Ісус запропонував порятувати вiд бездуховностi – i його вбили користолюбцi, iдеали яких не сягають далi земних потреб. До Ісусовоi iдеi треба ще народовi дорости… Не пiд силу тобi, Томо, тягар, покладений на тебе Сином Божим.

Бiля храму Зевса ждали на апостолiв скiфськi воi – у бронзових шоломах i шкiряних панцирах, з сокирами при боках.

Помiж ними стояв, радiсно посмiхаючись, апостол Матей. Андрiй вiддав скiфовi мiшечок з грiшми, той перерахував динари й вiдпустив полоняника.

– Слава Ісусу Христу, – привiтався Матей i обняв побратимiв. На його обличчi сяяла усмiшка – без слiду скепсису й скритностi, нiби вiн не тiльки неволi позбувся, а й якогось лише йому знаного тягаря. Матей сягнув рукою за пазуху й, повагавшись трохи, вийняв папiрусний сувiй i подав Андрiевi.