Смерть Юди

І мав вагомi на те причини: Сатана теж iнакше з вами не повiвся б, якби ви, примiром, спiймали в людському тiлi мене й закатували. Вищi сили жорстокi, й тому, якщо хочеш власноi свободи, вступися з поля бою вищих сил. Як Йосиф Флавiй…

– Замовкни! – скрикнув Тома. – Не смiй при менi згадувати Флавiя… Я ще для Юди мав би виправдання – зрадив вiн одного лише Ісуса, а Флавiй – весь народ! І не повiсився! Вступився з поля бою вищих сил? Брехня – тобi запродався!

– Не гарячкуй… Яхве вибрав вас, Сатана – римлян. Але ж за непокору карае вас ваш Бог римлянами.

Це зрозумiв мудрий Йосиф Флавiй i тому вступився, не його то справа – втручатися в стратегiю надприродних сил… Так, вiн вiдступник, вiдступив набiк i спостерiгае, як нерозумнi люди винищують однi одних невiсть за що, i все те записуе. Для науки майбутнiм поколiнням. Вiн напише знамениту книгу на всi тисячолiття, щоб застерегти нащадкiв перед безглуздим кровопролиттям. Де ж ти бачив, щоб звiр винищував собi подiбних, – тiльки людина, яка забула, що обдарована есть розумом. То чи не благородно вчинив Флавiй, що промiняв меч на перо, задумавши навчити людей глузду?

– Пiдступний дияволе, – схопився з лежака Тома, – ти хочеш зламати мою совiсть? Геть вiд мене… Я напишу свою Благу вiсть без твоеi допомоги, й за те, що не запродав тобi душi, пошанують мене нащадки…

– Ха-ха! Ти думаеш, що твоi писання житимуть пiсля тебе? Мана! Того сувою нiхто й не розгорне, бо настане iнше життя, iншi з’являться в людей клопоти – кому потрiбнi будуть сумнiви, що огортали тебе, коли страждав твiй народ, кому знадобиться твоя любов? Твiй край зовсiм перестане iснувати або ж не таким вiн буде, яким ти його вимрiюеш у своiх писаннях.

А вiдступник Йосиф Флавiй засвiдчуе холодну iстину холодним розумом – i тiльки такi книги матимуть майбутне.

Азазель зник, нiби його й не було в печерi, тiльки з нори висунула голову змiя, вона висолопила жало й сичала: був це сатанинський смiх над розпукою людини, яка зневiрилася у всьому, що носило на собi печать благородства, а до бруду пристати не могла… І вив би Тома шакалом, гiеною у мертвiй пустелi, якби враз у звечорiннi не побачив високо в небi всипаноi дрiбнотою зiр бiлоi дороги, яка теж належала вищим силам i несла на собi безлiч свiтiв, а в них досконалiших за землян розумних iстот; може, чують вони нiме Томине волання й поблажливо посмiхаються над його дитячим стражданням.

Живуть вони й рухаються вiчною небесною дорогою, яку орiяни назвали Єрусалимським шляхом.