Смерть Юди

IV

Залишивши Ольвiю i з евангелiстом Матеем попрощавшись, Андрiй Первозваний i Тома Невiрний подалися пiшки понад Бористеном на пiвнiч – до межi свiтiв, як було велено Провидiнням: у день П’ятдесятницi долинув до Андрiя голос з незнаноi Орiяни й велiв йому дiйти до найвищоi кручi, за якою розпочиналося царство холодного Борея, й поставити на нiй хрест.

Йшли вони вдень i вночi й вiдпочивали тiльки в полудневу спеку; вдень зорили на сонце, а вночi показував iм напрям Молочний Шлях, i вони брели попiд ним, розгортаючи буйне волоття трав, – немов по днi морському.

Губилися у високiй тирсi, нiби в пралiсi, там же й знаходили поживу: забирали з гнiзд чаiнi й перепелячi яйця, руками ловили курiпок i смажили iх на вогнi, у захованих в гаях озерах ловили сiтями рибу, що густо телесувалася в кришталевих водах, у дуплах лип та дубiв знаходили мед, який збiгав по стовбурах i застигав на корi грудами, мов живиця, – земля тут була такою багатою, що й працювати на нiй не треба, сама могла нагодувати кочових скiфiв, якi зрiдка з’являлися пiд краем неба з валками возiв i чередами худоби й там же зникали, канувши за небокрай.

Вряди-годи апостоли вихоплювалися iз тирсового полону, й тодi перед очима, скiльки свiту – аж до обрiю, скопичувалися один над одним горби й пагорби, а мiж ними у глибоких байраках кучерявилися острiвцi лiщинових кущiв, оточених, немов сторожею, терном i глодом; згодом горби малiли, а щоб iх побачило небо, бо нiкому тут бiльше, взивали до нього фiолетовими озерцями люпину та кривавими латками маку й сповзали знову в безмежжя розiмлiлих пiд сварожим промiнням трав, звiдки не видно свiту, й дорогу на пiвнiч показувала мандрiвникам широка бинда Бористену, що просвiчувалась голубизною крiзь заростi очерету, вiльх та трепетолисту.

Не знали Ісусовi учнi назв цього зеленого буяння, як теж – i богiв, якi з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в свiтi благами майже безлюдний край, i подив та заздрiсть щербили iхнi серця: чи ж то справедливо вчинив Яхве, коли випалив сонцем Ізраiль, Єгипет, Грецiю, густо заселивши iх народами, й вони – на безводдi й безхлiб’i, в пустелях, пiсках i солончаках – мусили витворювати високi цивiлiзацii й викрешувати в собi силу мислення в боротьбi з убозтвом землi? А може, саме в жорстокiй спонуцi до непосильноi працi й таiться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторнi культури, досконалi державнi утворення, могутнi вiйська?.

.