Смерть Юди

А вiн хiба не вартий Ісусовоi науки, що всi ми розбрелися по чужаницях? Сусiдiв навчаемо, а чи вберегли себе?» – вiдказав Тома Андрiевому голосу.

Й поманила його небесна дорога, що тягнулася вiд Єрусалима, пуповини земноi, до межi свiтiв над Данапром. Не вертаючись до зчужiлоi раптом орiянськоi домiвки, попрошкував Тома навмання з пiвночi на пiвдень попiд Єрусалимським шляхом: вертався додому, мов блудний син.

VII

Хтось був у моiй печерi, хтось заходив до неi в той час, коли я долав найтруднiший у моему життi шлях до ерихонського джерела, продираючись крiзь хаос звiльненого вiд правiчноi гармонii свiту – потрощеного, зрушеного з мiсця й кинутого неземною силою супроти часу, а тому парадоксального й нелогiчного.

Все в цьому свiтi втратило свiй дотеперiшнiй ритм, послiдовнiсть i сенс; перехрестя поперекроювали i сплутали усталенi шляхи в ньому, знайомi тракти розгалузились гiлками стежок у невiдоме; змiнюються в нашiй добi епохи, стикаються мiж собою старi й новi сили, зударяючись i вибухаючи, мов космiчнi тiла у небесних глибинах; гине узвичаенiсть i народжуеться щось зовсiм нове, якого ще не було, а тому збагнути його важко: нова матерiя духа не зрощуеться iз старою плоттю традицiй – з нею зможуть дати собi раду хiба що майбутнi поколiння, а тому такою трудною стала для мене дорога до старого ерихонського джерела, на якiй треба нинiшньому роду зберегти себе хоча б для того, щоб дати можливiсть народитися новому.

Хтось був у моiй печерi, – думав Тома, вловлюючи нiздрями ледь чутний полинний запах, яким просочена бiла одежа есеiв, – може, хтось з них приходив i ячмiнних коржiв принiс? Ба нi, в печерi не помiтно жодного слiду, тiльки запах давньознайомий i призабутий: то не полин i не шафран, хiба що мира з найдорожчого нарду; так, це пахощi мири, якою колись обмила Ісусовi ноги Марiя Магдалина i волоссям своiм обiтерла.

Розумiв Тома, що нiкого в печерi не було, що це його туга за Марiею, якоi нiколи бiльше не побачить, мае такий запах, тож утiшився, що пекучий туск набрав конкретноi ознаки, котра нагадуватиме йому кохану, коли нестерпно тяжко стане.

А нинi стало найтяжче: розгорнутий сувiй папiрусу, на якому лягли першi рядки Євангелiя, став невблаганний, мов кат: вiн спонукував Тому привести ще раз юдейську столицю разом iз храмом на плаху й дивитися, як гине народ, – це було понад його сили.

Та мусив у собi викресати ту мiць, бо супротивитися не мiг; нiщо на свiтi не е таким жорстоким, як папiр, якому ти хоч раз запродав душу.