Смерть Юди

Та в каяття такоi по-диявольськи звабливоi жiнки нiхто з апостолiв не вiрив; не вiрив i Тома, який у цю мить за один дотик до ii персiв готовий був вiддати життя… А Марiя валялася на дорозi в пилюцi й билася в iстерицi – то, мабуть, мучили ii семеро бiсiв похотi, й урештi Ісус взяв ii пальцями за пiдборiддя, промовивши:

– Устань, жiнко, i бiльше не грiши.

Вiн окинув блудницю ласкавим поглядом, i вона вмить заспокоiлася: бiси хтивостi полишили ii, зробила ж бо Марiю повiею не похiть, а розпусний римський свiт – iншого вона досi не знала.

На все життя понiс Тома у серцi образ Марii, та вiдав про це лише вiн сам; порятунок Магдалини вважав найбiльшим чудом, яке звершив Ісус, хоч знав, що не для нього приготований був сей дар. Бо не семеро бiсiв вигнав Ісус з Марii, а вселив у неi любов, що е найбiльшим дивом на землi.

…Слухали апостоли науку Христа над Генiсаретським озером, й сидiла обiч зцiлена любов’ю Марiя. Прохолодний вiтер оголював ii чоло, й безмiром тепла сповнювалися слова Ісуса: струменiла з його уст вселюдська любов, спороджена коханням до земноi жiнки.

Ісус говорив, а Марiя шепотiла, i я чув: «Ти голуб мiй, а я твоя клiтка, i випущу я тебе на волю, щоб ти загинув за любов до мене. Ти досi не був Богом, ти став ним лише тодi, коли побачив у менi зiбранi разом горе i красу Ізраiля, – i олюднився в земнiй любовi». Я чув ii шепiт, чув ii слова й Ісус, який називав себе Месiею, i в цю мить я тяжко засумнiвався в тiй правдi вiри; спороджувалося це вiдкриття радiстю за Вчителя, заздрiстю до нього i зловтiхою: «Не здатнi кохати боги, вони можуть тiльки карати, i не був Христос тодi Богом, бо вiн кохав i кохання дало йому велич земну!»

– Не можу сказати тобi цього, Господи… – вiдповiв Тома Ісусовi.

– Я бачу в тобi благородну людину, але – земну: змивав же грiхи твоi йорданською водою Йоан Хреститель. Хто з вас Месiя – жоден? Я хотiв би, щоб ти ним був, бо чекае спасителя мiй народ, але переконай мене, переобразися хоч на мить…

– Блаженнi тi, що не бачили, а вiрують, – мовив Христос.

– Нема таких, Господи. Тi, якi запевняють тебе в цьому, смиренною олжою невiр’я приховують.

– Як будеш далi жити, Томо?

– Пiду вiд тебе.

– Я не проганяю…

Минали днi, мiсяцi й роки, а чудо вiри не приходило. Аж до з’яви воскреслого Ісуса в домi Никодима, коли вiн показав Томi своi рани.