Манускрипт з вулиці Руської

Боже, змилуйся над ними, заблуканими вiвцями, i наверни iх до свого стада!

Солiковський проймав нас ненависним поглядом, перемiнював, немов медуза Горгона, живих людей у камiнь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки Бог вдихнув у нього душу; потiм зачинив райськi врата i ми, впокоренi, без душi, без мислi, виходили з церкви подiбно до отари баранiв, яких ведуть на зарiз, церква спорожнiла, люд, зiтхаючи й мовчки своему Богу молячись, розiйшовся по домах, i я пiшов, i в менi почав народжуватися дивовижний страх перед самим собою.

Вчора стинали на Ринку голову нашому провiдцевi Пiдковi, i ми мовчали, покiрно приймаючи кару Божу, нинi в нас забрали духовнi святощi, i ми впокорилися знову, завтра скажуть нам вбивати один одного – i ми зробимо се? І виправдовуватимемо себе так само, як учора й сьогоднi, словами: «Що можемо вдiяти проти такоi сили?»

Моя жона, католичка Грета, сказала, коли я повернувся:

– Чого ти зчорнiв, мов нiч, коханий? Це ж мусило статися – як не нинi, то завтра… Живемо в католицькому мiстi, в католицькiй державi, то чи ж можливо, щоб пiдданi вiчно молилися рiзним богам i слухалися рiзних владик? А тi вашi вiдправи – чи ж то не посмiховисько над словом Божим?

Я згадав проповiдь попика – так, Грета правду мовить, та в мене вперше зродилася злiсть на неi i на ii одновiрцiв, спутали коня i смiетеся, що вiн кульгае? Я закричав.

– А вiрмени мають право? А евреi?

– Вiрмени – зайди, евреi – iновiрцi, але чому ви, русини, якi сповiдуете того самого Христа, ту ж Дiву Марiю, не хочете визнати владикою Папу i держитесь за своiх патрiархiв? Багато тоi Русi, а у Львовi русинiв – як кiт наплакав, а патрiархи вашi туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить iхне благословення, коли вони щороку за патрiарший сан платять султановi тисячi дукатiв i вижебрують тi дукати в московського царя?

Я не мiг нiчого iй заперечити, вона знову говорила правду.

Вийшов з дому, довго блукав мiстом, а за мною гналися i шмагали мене вбивчi слова моеi малжони «Русi багато, а русинiв у Львовi…» Та чому це справдi так: нi в магiстратi, нi в цеху, нi в судi, iно в церквi недолугий попик i кiлька братчикiв, серед яких не кожен i письмо знае. А тi вельможнi русини – хiба вони хочуть нас знати?»

Знову згадався менi Острог – я вчився чотири роки в острозькiй школi, – i постав передi мною високий, з чорною бородою Іван з Вишнi. Вiн був старший за мене, давно закiнчив богословiе i служив коригатором[12 - Редактором.