Манускрипт з вулиці Руської

– Юрасю, любий, послухай мене, ми тiльки-но почали разом жити, у нас ще й дитини немае, а ти вже забороняеш iй на свiт прийти… Молися кому хочеш, думай що хочеш, але змирися з тим, що один супроти всiх не встоiш. Та хiба вiд того, що тебе в цеху вважатимуть католиком, ти станеш ним? Я тобi твое Рiздво й Великдень справлятиму, i до церкви потихеньку будеш ходити, а це… це тiльки про людське око… Ти ж такий майстер, Юрку, цехмiстром станеш…

Я пiдвiв ii, взяв за плечi й труснув нею, аж волосся впало iй на обличчя.

– Що ти говориш, Грето!.. У яку темноту зради мене штовхаеш? Таж та дитина, якоi бажаеш, гiршою стане вiд скарбового, коли виросте у тiй пiтьмi! Нi, дорога, я вже не вiдступлюся вiд того, що задумав… Нас обзивають слiпцями i насправдi ними есьмо, але свiтло вже свiтилося, i ми роздмухаемо його знову з тоi жаринки, що вкрилася попелом. Просвiтимось i зрячими пiдемо на битву… Друкарню Івана Московитина винесемо з пiдвалiв лихваря!

– Дурень, дурень! – закричала Грета.

– Шашiль сточив уже тi друкарськi верстати, мишi i щури з’iли книги твого Московитина, бо нiхто iх не читае, бо нiхто з того видуманого слов’янського язика не може бути вченим, а до справжнього Божого письма ваш розум не доходить!

Це були не ii слова, я вже чув iх – приналежнiсть до братства Божого тiла не пропала для Грети даром. Я вiдштовхнув ii, жахнувшись тiеi ненавистi, що бризкала з очей жони.

– Грето, як могла ти колись клястися менi в коханнi, зневажаючи мене, таких, як я?.

.

– Бо не знала, що ти такий затятий русин, не знала! Ах, якi ви… Вас не люблять – нi поляки, нi нiмцi, нi вiрмени… Ви нещирi, заздрiснi, затаенi. Ви упертi, злi русини!

– Злими нас зробили солiковськi… І ти, полька, теж стала б злою, коли б, у бiду попавши, не захотiла ламати хребта перед патрицiями. Хiба мало полякiв сидять у злиднях i жебротi? Але ти не бачиш того, твоi очi тiльки там, де блиск, де золото i пиха! Злi ми. Бо злом на зло вiдповiдаемо. А станемо добрими, коли вiдвоюемо собi давнi права… Я робитиму свою справу, Грето.

А тебе не тримаю, можеш навiть покинути мене…

Я це сказав, i менi стало страшно, бо любив ii – струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидва личка – той образ пiшов за мною, i я побачив його вдруге в iншiй людинi, яка принесла менi багато радостi й болю, – я простягнув руки, щоб пригорнути ii до себе, але вона подалася назад, мовила:

– Я вже тебе покинула. Цiеi хвилини.