Манускрипт з вулиці Руської

У пiсляобiдню пору через мiст на Полтвi в бiк Калiчоi гори вирушила процесiя – такоi ще не зрiли мешканцi Львова.

Попереду в бiлiй сорочцi, пiдперезанiй сировим шнурком, йшов безбровий i безвiiй чоловiк з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, вiн здичавiлим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги i сахалися назад, коли вiн наближався. Це був Тимко Пеньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у пiдвальному помешканнi на Гарбарськiй вулицi.

За ним тюпав мiський кат у чорному каптурi i з прорiзами для очей, вiн тримав у руках сокиру, i на вiдстанi кiлькох крокiв iшли канонiк у комжi, одягнутiй поверх реверенди, i два мiнiстранти.

Процесiя зупинилась пiд схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькi лiплянки пiд очеретяними дахами, i сказав до хворого:

– Ти бiльше не жилець на цьому свiтi. – Вiн нагнув Тимковi голову i змахнув бiля шиi сокирою, iмiтуючи страту. – Назад тобi вороття нема.

Пiдiйшов мiнiстрант, кинув нещасному князевi рукавицi й подав йому в руки довгу паличку, на кiнцi якоi телiпалася прив’язана мисочка.

– До сiеi черти, – кат провiв носком чобота по землi, – тобi можна виходити i в рукавицях простягати за подаянням паличку з мискою. Коли ж не послухаешся, то ця сокира вдарить на одну п’ядь ближче до твоеi шиi, нiж сьогоднi.

Канонiк почав тихо правити над прокаженим погребальний молебень. Тимко покiрно слухав, не вимовивши й слова, дивився на канонiка засльозеними безвiiми очима i пiсля молебня вимовив:

– Помолiться, святий отче, щоб я тут недовго був сам…

Так Тимко Пеньонжек започаткував у Львовi колонiю для прокажених, яка, волею Божою, випередила езуiтську на багато рокiв.

…Такого ж голуба iз золотоволосою дiвочою голiвкою – а певно, це був той самий, – бачив ще один чоловiк, Антох Блазiй. Вiн вертався до братськоi друкарнi, яка мiстилась поки що у вутлiй прибудовi до Успенськоi церкви у Зацерковному провулку; вертався вiд Лисого Мацька втомлений i злегка захмелений. Вiдвiз йому на вiзочку сто двадцять примiрникiв Часословiв, книжка та – по п’ять золотих кожна, а Мацько хитрий – половину по шiсть продасть, то цього разу не поскупився – поставив могорич.

Зупинився бiля входу, витирав пiт з чола, сопiв, бо пiсляобiдне сонце таки добре пражило, а книжки, хай iм чорт, тяжкi, i вино у Мацька мiцне. Стояв i думав, що мае вже по саму гульку тiеi бiганини. Юрко Рогатинець, вiдколи його обрали на сходцi сеньйором братства, не дае нiкому передихнути.