Манускрипт з вулиці Руської

Сам же усвiдомлював, що московська вiйна остаточно програна, вiстi про друге овдовiння Марини i повстання в Москвi пiдкосили здоров’я львiвського воеводи, вiн осунувся, пiдупав, i гаряча Золота Роза Нахманова вже не може викликати в нього почуття радостi, та все одно втiшав себе надiею: якщо Смоленськ узятий, а польське вiйсько ще не покинуло Москву, то, може, таки посяде московський престол його внук, син Марини вiд замордованого в Калузi другого самозванця, i коли не половина московського скарбу, обiцяного йому пройдисвiтом Гришкою Отреп’евим, то хоч сота його частка перепаде – для нього, для Рози, для чотирьох доньок i тузiня внукiв.

– Пане гетьмане, – мовив елейно, – ви втомилися походами, але свiтло ваших перемог опромiнюе нас, i близька та година…

– Усi ви берете свiтло, – перебив Жолкевський старосту, – тiльки нiхто не квапиться пiдливати оливи, щоб лампа, яка дае те свiтло, не загасла. Починайте, вашмость.

Єжи Мнiшеку вiдлягло вiд серця – вiн не знав, що вiдповiсти цьому завжди гострому на слово регiментаревi Польщi, в руках у якого все вiйсько, а значить, i держава, хоч de facto вiн лише польний гетьман, i король не бажае надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман Ян Замойський давно вже вiдiйшов у кращий свiт; староста вдоволений, що не мусить вiдповiдати на адресованi йому ущипливi слова гетьмана, нагнувся до бургомiстра Вольфа Шольца, який сидiв схiдкою нижче; той, вислухавши, повернув голову влiво, вiд неi, немов вiдштовхнута, повернулася ще одна голова, а далi – п’ята, десята, i за мить бiг до ратушi молодий ротмiстр iз шаблею при боцi.

На балюстраду, пiд самим шпилем ратушi, вийшов трубач – над мiстом пролунали бойовi трубнi звуки. Стих клекiт на Ринку, а за мить з криками: «Naprzоd, zabij go!»[4 - Вперед, убий його! (Польськ.)] навально рушили з обох бокiв майдану переодягненi у воякiв мiщани – зi списами, шаблями, алебардами.

З мурiв дощаного Смоленська вдарили гармати, мури захиталися – поморщився Жолкевський, – на стiну вилiз бородатий боярин у шубi з бобровим комiром, змахнув рукою, щось там викрикнув, i знову вдарили гармати – нападники вiдступили, над Ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмiстри – справжнi – горлали, заохочуючи переодягнених мiщан до бою.