Злодії та Апостоли

І так щодня…

З переднiх i заднiх дверей вивалювалися пасажири – спiтнiлi, пом’ятi, злi й водночас щасливi, що iм вдалося сiсти в Зеленiй; автобус вичавлював iз себе людську масу, яка на свободi вмить дробилася й розтiкалася врiзнобiч; кiлька жiнок з порожнiми бесагами подалися плаем, що спинався царинками й перелiсками до полонини Веснярки, й правила iм за дороговказ горбата, немов племiнний бугай, синя гора на далекому обрii з короною овальноi руiни на вершинi.

Оленка, хоч i народилася в цих краях, на Попа Івана ще не пiднiмалася, проте водно заманювала ii хвиляста гряда Чорногори, за якою, здавалося, не iснуе нiякого свiту; тепер, коли дiвчина вдивлялася в гiрське забороло, що оточило ii край, запевняючи тутешнiй люд про безпеку, – пройняла ii цiкавiсть: а що там далi, за хребтом Чорногори? Не знала Оленка й квапилася за молодицями, щоб не збитися з дороги, й огортала ii щемна втiха вiд сподiваного пiзнання безмежноi ойкумени.

Про сiроокого хлопця в сивому светрi, який захищав ii вiд людського тлуму, спершись обома руками на спинку крiсла й дихаючи iй в обличчя запашним тютюновим димом, вмить забула, пойнята красою гiр, а сонце вже викочувалося iз-за буркутських верхiв на чисте небо й обдавало теплом спину – вiд цього дiвчинi, продряглiй на ранковiй прохолодi, ставало затишно й добре – де ж той прогноз старого листоношi, який провiщав доконечну негоду проти Івана Купала?

Звивистий плай перенiс Оленку через гору Керничку, вже вийшла дiвчина на Рокиту i вдивлялася в далечiнь, куди невпинно вiдступала горбата вершина Попа Івана, й здалося, що нiколи не дiйде до неi, що гора, недосяжно вiддалена, вiчно стоятиме в глибокому безмежжi на тлi синяви неба; iлюзiя була тривожна й водночас велична, немовби дiвчинi пощастило увiйти в чертоги космосу, де вiдсутнi простiр i час, де iснуе лише метафiзична краса всесвiту.

Оленка зупинилася на вершинi Рокити й чманiла вiд чару, який досi ii, горянку, нiколи не дiймав: у жаб’евському котлованi минула ii шкiльна юнiсть, потiм вона стала дитям великого мiста, i враження вiд гiрськоi природи з вiчним шумом смерек i Черемоша стерлись у пам’ятi – й аж нинi, на Рокитi, збагнула несамовите диво застиглого моря в мент найвищого штормового балу – й були це ii рiднi Карпати.