Злодії та Апостоли

З-за кущiв жерепу виглядали критий гонтом дах подовгуватоi будiвлi й гострий шпиль колиби, з якого струменiв у небо димок; за широкою смугою заросляка полонина спадала в iзвори, й з них виростала нижча гiрська гряда, що бiгла в незвiстi поруч з Чорногорським хребтом; схили були всiянi обгородженими воринням хижами – деякi втiкали з гурту аж на самi вершечки горбiв, куди не вели нi дороги, нi стежки, й запитала Оленка в Данила чи в себе самоi:

«Нiяк не зрозумiю, скiльки живу в наших краях, тих он вiдлюдникiв, якi чомусь живуть окремо, нiби iм вистачае себе самих… Очевидно, все мають там для життя й рiдко коли спускаються на доли.

Ну а дiти – хiба до школи не ходять? Таж навiть за пiв дня не доберешся звiдти до Буркута!»

«Так водиться у нас з правiку, – вiдказав Данило. – Тi самiтники не спiлкуються з людьми, провадять натуральне господарство, не знають нi церкви, анi школи, вони порвали стосунки iз своiми родами, з яких у горах складаеться кожне село, i прагнуть започаткувати свiй власний.

Та я сумнiваюся, що iм вдасться це зробити в наш час…»

«А я й не знаю глибин свого роду, – скрушно мовила Оленка. – І родового прозвища не розумiю… Мое пiзнання сягае не далi бабунi, та й то… А ти хiба знаеш – свiй?»

Без згоди Данила Оленка перейшла на «ти», та й чому б не мала цього зробити, коли вони обое ровесники або ж з рiзницею вiку у два-три роки, проте цей крок до товариського зближення торкнувся уваги Данила, йому вiд цього стало приемно, й вiн пильно приглянувся до дiвчини.

Була вона зграбна, гармонiйно збудована, мала овальне, з гострим гуцульським носиком обличчя й великi карi очi. В цю мить Оленка теж окинула поглядом хлопця й вiдзначила про себе, що в нього високе чоло й ледь випнутi вилицi – он куди сягнув, напевне, його рiд: до дакiв або печенiгiв – Данило мав мужнiй вигляд, i був вiн Оленцi приемний.

«Що це ми раптом зупинилися й дивимося одне на одного, мов телята на новi ворота?» – засмiялася Оленка, й Данило сказав, нiби про щось зовсiм буденне:

«Ти гарна!»

«Справдi? – зрадiла дiвчина i вiдразу споважнiла.

 – А якби й так, то це не моя заслуга – то вiд Бога… Але ти не вiдповiв: до якого колiна знаеш свiй рiд?»

«Тебе подiбнi питання давно цiкавлять?»

«Нiколи над цим не задумувалася… А мабуть, треба! Кожна людина повинна знати, звiдки вона… А ти цiкавився?»

«Вiднедавна… – по хвилi мовив Данило. – Мiсяць чи два тому був я на презентацii книжки, якiй цiни немае: «Украiнський родовiд».