Журавлиний крик

Страх майора Синельникова, що женеться за ватажком повстанцiв, i страх простого гренадера, що вбивае яiцького козака, страх не заслужити ласки в ii величностi i страх не вислужитися перед прем'ер-майором. Страх слухати крамолу молодого бакалавра фiлософii…

Один лише раз не було страху – залишитися другом кошового. А тепер? Чому полковник Синельников не може зрушитися з мiсця, чому не бiжить до старого побратима, щоб обняти його? Знову страх? Страшно, що до кошового пiдiйшов ось неблагонадiйний вiльнодумець? Що Петро Іванович у якiйсь зажурi – може, ласку втратив у своiх пiдлеглих Потьомкiна й Прозоровського? О, гидкий страх!

Іван Максимович зажмурився на мить.

Тiльки на мить. Зараз, зараз вiн пiдiйде…

У шинку раптом спорожнiло. За ту коротку мить, на яку вiн зажмурився, вимело французiв, нема вже нi Калнишевського, нi бакалавра фiлософii, лише за столом посерединi залу похропуе п'яний гевал, шинкар штовхае його, потiм запобiгливо кланяеться Івану Максимовичу. «Звольте на вечерю прийти, а завтра аж по обiдi вiдчиню кабак – страта завтра».

 – «Яка страта?» – «Злодея вiшатимуть». – «Пугачева?» – «Авжеж. А з Петенбургу вже приiхала сама матушка. У Коломенському палаци звели для наймилостивiшоi. І торжества будуть по случаю… ето… не Пугачева, конешно, а по случаю перемоги над турками. Всi сюди приiдуть, то, може, ваше благородiе, побудете ще трохи в Москвi, навiщо конi мучити в таку даль, коли…»

Вибiг iз шинку. За ним ще летiли й чiплялися мундира липкi слова шинкаря, а перед очима стояв майдан з плахою, до якоi пiдводять чорнобородого чоловiка, того самого, котрого так зблизька бачив у потилицю i в профiль, скачучи у погонi, щоб узяти живого, живого взяти, мать твою, – до генерала представлять!

Швидко подався униз до Охотного ряду.

Монетний двiр, боргова тюрма – «яма». Бiля дверей вартовий. «Я полковник Синельников…» – «Ізвiнiте, майор». – «Так, так, майор Синельников. Приiхав зi Симбiрська за особливим… Хочу побачити Пугачева».  – «Только на мiнуту». – «Спасибi».

Напiвтемний каземат. Камiнний, холодний, паморозь на стiнах. Пiд глибоким вiконцем щось чорнiе, наче стовп або висока шафка. «Де ж вiн?» – «Та ось перед вами. Добре затиснули в штаби». – «Іди собi». – «Не положено».

Іван Максимович боязко пiдступае до клiтки. Не видно нiчого, тiльки двi зiрницi блищать у сутiнку. Це очi. Що в них? Думка про завтрашнiй день чи про вчорашнiй?

Зiр поволi звикае до темряви.