Журавлиний крик

У чорнобородоi людини, що у клiтцi, зiгнутi колiна, спертi об штаби: так легше стояти. Тiло дрижить вiд холоду, а очi ще дужче блищать. Враз заворушилися губи, щось прошепотiли.

– Пугачов… Ти щось сказати хочеш?

– Не положено розмовляти iз лиходiем! – вартовий.

– Помовч!.. Ти щось сказати хочеш, Пугачов?

– Здрастуй, батюшка Іван Максимович… Здрастуй…

– Звiдки можеш знати мене?! – скрикнув Синельников.

– Забули, ваше високоблагородiе. Або й не знали. Нас було багато, а ви один.

Пам'ятаете Перекоп? У сiмдесят першому восени фортеця впала, а ви мене, пораненого, до чину хорунжого представили, а потiм на Дон вiдправили додому…

– Ти був там?.. А пiд… пiд Оренбургом не бачив мене?

– Нi, ваше високоблагородiе.

– Що тобi можу зробити зараз? Може, рiдним що…

– Нема вже нiкого, нiчого й не треба… А от коли графа Петра Панiна зустрiнете, то скажiть йому – це моя остання просьба, – скажiть йому, що в п'ятдесят сьомому на прусськiй вiйнi пiд Єегерсдорфом – граф тодi в Апраксiна генерал-майором служив – Пугачов життя йому, пораненому, врятував.

А вiн мене, закутого, в лице бив i плював. Спасибi йому мое перекажiть…

– Прости менi, – ледь чутно прошепотiв Синельников i вибiг з каземату.

Петровi Калнишевському стелився шлях iз Петербурга додому. Вiн встиг скорiше за свого бойового побратима Івана Максимовича в Потьомкiна побувати, дяку забрати щедру, а поцiлувати ручку пресвiтлоi царицi так i не вдалося.

Повертався кошовий отаман у рiднi степи до хлопцiв – славних запорiжцiв.

А вже там журилися хлопцi-запорiжцi та з великого жалю: гей, та бо не знали, кому поклонитися, та якому царевi. А за тими поклонами вже шиi болять, бо кому в бiса не кланялися, у запопадливостi розбиваючи своi лоби, а за тими поклонами все руiни та дим. І турецькому чолом били, i польському, i шведському, i чортовi лисому, а такоi царицi ще не мали.

Таж губами царициними мед солодкий пити, а ii словами Всевишньому молитися, а ii усмiшкою весь свiт звеселити…

Славою вiйну почали, славою закiнчили, i кожен тепер по свою плату мчав на вороних до всемилостивоi.

Самар-рiчка невеличка заливае пiски, туди iхав вороними, назад iшов пiшки…

Наливай, московський шинкарю, пан кошовий мае чим платити. Бо в пана кошового того золота – як трави та листу.