Журавлиний крик

А нинi вже виплуганився на вчену дорогу: i своi, i чужинецькi академii позакiнчував i ось блукаю по свiтi, мов неприкаяний.

– Пристанища не дали? То ходи зi мною на Запорiзькi Вольностi хоч у яку школу або й сiчову. Я ще тодi тобi казав, пам'ятаеш, – в канцеляристи до себе кликав.

– Вольностi… – Любимський сумовито глянув на кошового.

Калнишевський вiдвiв погляд, встав, i вони обидва вийшли iз шинку саме в той мент, коли давнiй побратим отамана Іван Максимович Синельников, зажмуривши очi, хитався мiж чеснiстю i страхом.

– Цей офiцер, – спитав, йдучи за кошовим, Любимський, – знае вас?

– Не бачив я офiцера.

– А менi здаеться, що вiн вас знае, та чомусь не пiдiйшов.

– Бог з ним…

У Конюшенному завулку було тихо й морозно, аж повiки склеювались; десь там, за Кам'яним мостом, бемкав дзвiн, б'ючись серцевиною об холодне небо.

– Нема менi мiсця й на Запорiжжi, батьку, – вiдповiв аж тепер Любимський. – Гадав, у Москвi загублюся, до унiверситету на фiлософський пробував… То ще благо, що директор унiверситету не полiцейський, i я з душею вийшов од нього.

– Який наказ? Ти встиг уже…

– Потiм, колись про це, батьку. Я з Європи привiз не бочку з порохом. Голови нашi там просвiтилися. А просвiченоi голови бояться у нас бiльше, нiж бомби.

– Тож утiкай-таки на Запорiжжя, – Калнишевський зупинився, взяв Любимського за плечi. – Там ще…

– Батьку, батьку… Там… Завтра не стане Пугачева, а потiм… Вiйна з Божою i козацькою помiччю щасливо закiнчилася, Боговi дяка, козакам слава – i досить.

– Я побачив це сам, сину. Але е ще вихiд, е. Я iду завтра в Украiну.

– На Порту надiетесь… Скiльки вже разiв попередники вашi хапалися за неi – невiрну i зрадливу. І чому все на когось, чому на своi сили не розраховуете? Завтра ви побачите голову Пугачева, i серце ваше здригнеться, i сумлiння ваше зсудомиться, отамане. До вас же приходили гiнцi з Яiку? З моiм листом.

– До мене! Тринитка?! – сахнувся Калнишевський. – Не було нiкого…

– Не дiйшли, видно… Що з ними? – набубнявiли жовна в Любимського. – Не дiйшли… Ну, а ви самi, де ж ви самi могли здогадатися! Та й послiв не послухали б. Таж Залiзняк кликав…

Поник Калнишевський. Ударили гарапником по обличчю слова Любимського: самому думалося, самого мучило, але в очi ще нiхто цього не сказав.