Журавлиний крик

Дзенькнув дзвоник на низенькiй дзвiницi бiля церкви Симеона Стовпника – кликав на вечерню. Перехрестився кошовий i прошепотiв замiсть молитви:

– Чи ж то можливо зрозумiти, чому Бог, що сам став людиною i вмер за людей, прирiк десь рiд людський на жах вiчних мук, на вiчнi кари. За що ж, нарештi? Винагорода не приходить, а мученикiв множиться – i все без мети…

– Не кари створюють мученикiв, а справа, за яку вони страждають. Справа та i е метою.

– Не бачу ii. Бачу неволю. Що ж то буде далi, сину?

– Будуть i далi народжуватися мученики.

Якби iх не стало, тодi можна буде сказати: вмер народ. Та не буде цього. Будуть повнитися тюрми, а людський розум однаково зрiтиме, i темiнь вiдступить перед свiтлом.

– Ти готовий?

– До чого?

– До темницi, до…

– Я готовий до всього, батьку.

– Хвала тобi, Боже, – перехрестився Калнишевський, – що даруеш мiць i розум моему людовi, коли вiдбираеш зброю…

Вони розiйшлися тихо, без обiймiв, без обiцянок зустрiтися колись, Любимський зник у завулках.

Важким старечим ходом вертався Калнишевський до трактиру.

Десятого сiчня 1775 року червоним жаревом зiйшло сонце над Москвою. Мороз люто зцiпив повiтря, та народ, незважаючи на холод, валив скрипучим снiгом через Кам'яний мiст на Болотну площу й зупинявся перед високим круглим помостом, посерединi якого стримiв стовп з колесом, завершений металевою шпицею. З обох бокiв височiли шибеницi. Зловiсне мiсце обступили тiсним колом озброенi солдати.

Натовп двигтiв, клекотiв, тиснувся до солдатського кола, за яким просто на снiгу бiля пiднiжжя ешафота сидiли закутi в кайдани пугачовцi. Спритнiшi роззяви вилазили на дерева й дахи двоповерхових рублених будинкiв, видряпувалися на баню церкви Анниного Зачаття, щоб побачити небувалу кару.

Враз оддалiк, з боку Кам'яного мосту, пролунав владний поклик: «Розступись!», у людський натовп влетiла трiйка коней, запряжена в сани. На санях, стиснутий з бокiв конвоiрами, сидiв закутий чорнобородий чоловiк.

Вiн дивився перед себе мимо людських облич i, певно, нiчого не бачив, окрiм власного життя, якому вiдлiчував останнi секунди тупiт кiнських копит. Поруч з Пугачовим, теж закутi, сидiли його побратими Перфiльев, Падуров, Шигаев, Торнов – у них байдужi обличчя, очi навiть усмiхненi, вони приглядалися до людей зi спокiйною цiкавiстю, нiби iхали не до шибеницi, а буйною тройкою на Масницю Олексiiвським передмiстям.