Журавлиний крик

– Харциза везуть! – ревнуло перекатом над головами юрби, переднi ряди ще тiснiше зiмкнулися зi солдатським колом, i раптом мертво стихло на майданi: крутими сходами на помiст виводили Пугачева. В баранячiй шапцi, у бiлому кожусi, вiн стояв, спокiйний i прямий, бiля стовпа й поглядом линув за Москву-рiку: там, на Боровицькому горбi, стримiли в небо хрести кремлiвських соборiв, а над усiм цим величним громаддям височiла золотоверха дзвiниця Івана Великого. Дивився тепер в'язень туди, куди збирався увiйти з яiцьким вiйськом яко переможець i народний цар.

Не дався йому бiлокамiнний Кремль, та й не судилося обминути високого помосту на Болотнiй площi.

Не було страху, тiльки жаль, що запiкся у душi однiею згадкою. З перев'язаною рукою, в довгополiй шинелi квапиться до станицi Зимовейськоi вiдпущений з вiйни поранений солдат Омелько Пугач; ось забiлiла станиця в долинi, i нi про що вiн уже не думае, лише про менших сестер, що залишилися без нього напризволяще, а назустрiч iде якась лахмiтна постать з торбою за плечима: «Дай копiечку, служивий».

Дiстае з кишенi мiдяка, i раптом здушений крик прориваеться крiзь горло: «Сестро!» Тiльки це – на тлi золотого марева…

Вiдiрвав очi вiд бань кремлiвських соборiв, глянув на мовчазний народ. Чого його тут стiльки? Скорбота в них, зловтiха чи звичайна цiкавiсть: як рубатимуть голову ватажковi?.. А як судитимуть майбутнi суддi пам'ять нинiшнiх переможцiв i повержених? Який трон озолотять, а який поламають, кого наречуть лиходiем, а кого звитяжцем? Ex, якби то знати, може б i легко було нинi класти голову на плаху! Пугачов не чув, як аудитор головноi полiцii, скинувши трикутну шапку, читав довжелезний вирок, дiйшли до вух тiльки останнi слова, i тодi опустилась його голова на груди…

– Лиходiя Пугачева живим четвертувати, чотирьох сотникiв повiсити, всiм iншим повиривати нiздрi й заслати до Сибiру, – закiнчив аудитор.

Це вже кiнець. Пугачов вiдчув тепер, що е у нього руки й ноги, якi зараз захрустять пiд ударами сокири, i не жахнувся, а тiльки дивно стало, що якийсь час вiн лежатиме, як обчухраний стовбур, покiль зiтнуть голову.

Хтось подав йому в руки двi свiчки, пiдiйшов священик з хрестом, Пугачов поцiлував хреста, потiм поклонився до землi на всi чотири сторони свiту, промовив звучно:

– Прости, народе православний, вiдпусти менi, в чому я завинив перед тобою!

І впали долу свiчки з рук.