Журавлиний крик

Тут кинулися головний i пiдручний кати, почали здирати кожуха, i Пугачов допомiг iм – сам зняв малинового каптана; головний кат наказав пiдручному кинути засудженого на помiст, але Пугачов лiг без примусу, розпростерши руки, мов убитий орел крила.

Пiдручний кат виступив уперед з сокирою, його очi зловтiшно блищали – це ж йому нинi випало щастя рубати по живому, – i тодi пролунав над юрбою, занiмiлою в нестерпно довгому очiкуваннi, жiночий вереск:

– О всемилостива царице, уздри з Петербурга, вкороти його муки!

І сталося несподiване.

На помiст знову вийшов аудитор головноi полiцii i щось сказав до головного ката. Той грубо вiдштовхнув свого помiчника, якому голови рубати не належиться, пiдiйшов до засудженого. Здiйнялася сокира, блиснула на сонцi й упала: голова покотилася помостом, чи то зiтхнув, чи зойкнув народ, i тодi знову почувся той самий жiночий голос, сповнений благоговiйноi вдячностi наймилостивiшiй царицi:

– Хвала тобi, заступнице наша!

І пiдхопила цей клич юрба…

Голова Пугачева закрутилася високо на колесi й зупинилася – очима до золотоi банi кремлiвськоi дзвiницi.

Пiдручний кат з озлобленням вiдрубував мертвому руки й ноги, люто позираючи на свого начальника, що стояв тепер гордо з опущеною сокирою.

Пiвнiчна Семiрамiда, певно, й не здогадувалася про катiвське марнославство, готуючи нинiшнiй «гуманний спектакль». А втiм, вона i цього разу думала лише про себе.

Невдовзi прийде лист вiд Вольтера, повний визнань i комплiментiв, а сьогоднi iй дякуе народ:

– Хвала тобi, заступнице наша!

На шибеницях гойдалися повiшенi, бiля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали нiздрi.

Іван Максимович, здерев'янiлий, примерзлий до землi, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кiлька годин тому на Кам'яному мостi вiн побачив учорашнiх французiв i бакалавра фiлософii, що теж iшли на Болотну площу.

Бакалавр пiдiйшов до нього, сказав: «Майоре, а ви впiзнали вчора Калнишевського. Мене полiцii не видали – й цим спокутували свiй пiдлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулi разом iшли».

Синельников ще не мiг отямитися вiд цих слiв, а вдячний жiночий лемент вторував iм… «Так, так, – подумав, – забрати в народу все i дати йому крихту, за яку вiн буде по-рабськи вдячний. Забрати мужнiсть i вселити страх.