Журавлиний крик

Хвала тобi, заступнице наша…»

З отупiння вивiв шепiт: хтось позаду вимовляв бiблiйнi слова тяжким прокльоном:

– Окаянна дочко Вавилона… щасливий буде той, хто вiдплатить тобi за все, що ти заподiяла…

Синельников оглянувся. Сивовусий старий козак, до якого вiн учора побоявся пiдiйти, стояв i втирав сльози.

– Петре Івановичу, – покликав тихо.

З-пiд навислих брiв глянули темно-каламутнi очi, а складки зморщок на обличчi розпогодилися.

– Майор Синельников? Якими це свiтами?

Іван Максимович пiдступив до Калнишевського, простягнув було руки, та тiльки дiткнувся до його плечей i знiяковiло опустив iх: вчора треба було обнятися, нинi – пiзно…

– До трону за милостями iду, Петре Івановичу.

– Дай вам Боже щастя…

– А ви?

– Я – вiд трону. Кожному, видно, приходить час iти туди з надiею, по-рiзному ж вертатися. А ось цей, – Калнишевський показав на ешафота, – iшов, та не вернувся…

– Це страшно, коли все збагнути, – очi Синельникова гарячково свiтилися. – Я бачив його живого вчора, розмовляв… а нинi – голова на шпицi.

І той крик, ви чули? Той холопський крик вдячностi…

– Іване Максимовичу, – перебив кошовий, – а хто з нас не кричав? І я – коли вступала вона на трон… – Вiн зняв шапку, поклонився, важко було зрозумiти кому – Синельникову чи Пугачеву, повернувся й пiшов навмання майданом, залишивши перед плахою розгубленого офiцера.

Роздiл другий

І Катеринi i Калнишу дiстався трон – кожному свiй – одного року, тисяча сiмсот шiстдесят другого.

Васал – Петро Іванович Калниш, син удови Гафii з Пустовитiвки, що бiля Ромна, осяг його на Новий рiк; сюзерен – Софiя Ангальт-Цербська, дочка прусського генерала Христiана Августа iз Штетiна – на пiвроку пiзнiше.

І васала, i сюзерена висунуло на престол старшинство.

Кошовому Калнишевському вiддали булаву на старшинськiй сходцi; абшитований отаман Григорiй Федорiв-Лантух повернувся до свого Васюринського куреня як почесний вiйськовий товариш.

Катерину II пiдвели до престолу офiцери – таемно перед досвiтком.

І, розбудивши Ізмайловський полк, примусили його присягнути; абшитованого iмператора Петра III вiдвезли пiд конвоем до Ропшi, що за сорок верст вiд Петербурга, i там задушили подушкою пiд час обiду.

Козацька сiрома кидала шапки на честь нового отамана на сiчовому майданi перед Покровською церквою; чернь петербурзька вiтала нову iмператрицю на Невськiй першпективi бiля Казанського собору.

І тут, i там чекали на добрi змiни.