Журавлиний крик

Тож буяють степи тирсою, а не хлiбом, i людняться не козацтвом, а чужинцями… Ти ж навiть не зволив податися з унiверсалами Хмельницького до Петербурга, хоч канцлер погодився iх переглянути. Не доля Запорiжжя тебе турбуе – казнащо…

Антiн Головатий мовив, зупинившись поглядом на писаревi:

– Унiверсали, пане писарю, ми вимагаемо скопiювати й скрiпити печаттю. Нова депутацiя повезе тi копii iз собою. – Вiн перевiв погляд на Лантуха. – Слухав я Петра Калнишевського i радiв його бесiдою, рiк бо вiн мудре слово.

Мало нинi рубати шаблею. Рим ослаб тодi, коли зiбрав найбiльше вiйська. Коли люди воюють, а не орють, то вони мають стiльки своеi землi, скiльки заступлено кiнськими копитами.

– У гречкосiiв запорiзьке лицарство задумали перемiнити! – вдарив кулаком по столу кошовий i поквапом глипав на старшин, шукаючи хоч в одного пiдтримки.

– З волом козака не впряжеш, – прогудiв спокiйний, «хата скраю», полковник Коцара. – Не честь i не подоба козакам по рiллях жовтi чоботи каляти, а дорогi сукна набивати пилом…

Та не встиг Лантух вхопитися за цi слова, як Калнишевський рiзко змахнув рукою.

– Шаблею i ралом! Шаблею i ралом, братове! Бо чим стала Украiна? Гарнiзоном. Тож треба, щоб вона отримала всi державнi чинники: господарство, торгiвлю, рiльництво, ремесло, а нi, то нас проковтне крiпацтво, i вiйсько наше муситиме захищати його. Часи Сiрка минули, пане кошовий. Тодi ще можна було однiею зброею брязкати, нинi брязкоту замало. А хто цього не втямив, той не годен бути правителем Вольностей Запорiзьких!

Григорiй Лантух враз зiв'яв, старшини мовчали, i зрозумiв кошовий, що затiяв вiн марну справу: навiть iз рескриптом генерал-губернатора довелося б вiддати Калнишевському клейноди, бо той знае, що треба робити в Украiнi.

Полковник Протовчанськоi паланки Андрiй Порохня пiдвiвся на лавицi й добив кошового словами:

– А задумав ти, отамане, негiдне дiло, гiрше за Брюховецького, царського холопа, рихтуючи собi навiчно булаву.

Не Леонтьев вручав тобi ii, а ми. Ми й вiдбиратимемо. Вiддай ii зараз – по-доброму, злагодою.

Осунулося обличчя Лантуха, опустилися плечi. Спер голову на руки, зiжмакав у кулацi оселедця.

– Кому… передати? І як же воно – без ради?

Порохня обернувся до старшин, запитуючи iх поглядом, хоча вiдповiдь знав наперед.

– Калнишевi, – вiдповiв. – А про козацьку раду не дбав ти вчора, не розпинайся i нинi.

Мовчав лише Опанас Колпак.