Журавлиний крик

Гладкострижений, плечистий i високий, вiн поглядав на Калнишевського спiдлоба, вiдчужено, вороже.

Без литаврiв, без сурм, без посипання глиною чуба, без трикратного вiдмовляння прийняв Калнишевський iз рук писаря булаву, пернач, печатку й мовчки поклонився старшинам на знак, що коло закiнчено.

…На Новий рiк уранцi, як i кожного року, до Покровськоi сiчовоi церкви i на майдан, оточений тридцятьма вiсьмома куренями, пушкарнею та вiйськовою канцелярiею, вилилося барвисте козацтво. У червоних кунтушах, рiзнокольорових шовкових жупанах, озброене шаблями, пiстолями, ятаганами, йшло пiд дзвони на заутреню.

Два iеромонахи з киiвського Межигiрського Спаса та сiчовий священик Кирило Тарловський у супроводi чотирьох дякiв i хору сiчових школярiв розпочали вiдправу. Старшини стояли перед вiвтарем тесовоi церкви, простi козаки вишикувалися в довгi ряди гусаками, та не всi вмiщалися всерединi – на майданi стояв натовп, чекаючи на вiйськову раду – хоча б про людське око, бо ж усi вже знали, кого обрали за отамана на старшинськiй сходцi.

Та не вдарив у литаври довбиш пiсля вiдправи, i шемрав натовп, все дужчав гамiр i врештi майдан обурено загомонiв:

– Раду, раду скликай!

Тодi на паперть вийшов Калнишевський у супроводi старшин i осавула з корогвою. Натовп затих. Чекав слова отамана – пояснення, чому порушилися нинi iзпрежда заведенi звичаi, чому не спитали товариства, кого воно бажае собi за кошового, – що ж це вiн самочинно вийшов до них, хоч i бажаний, але не вибраний?

Калнишевський стояв серед старшин спокiйний i суворий.

Вiн кивнув писаревi, i той подав шапку з жеребками, оголосивши, щоб пiдходили курiннi отамани до розподiлу рiк, озер i урочищ.

Курiннi тягнули жеребки, вишиковували своiх козакiв i вели iх до куренiв на бенкети. Новий кошовий отаман зi старшинами подався до Кущiвського куреня, з якого вийшов, до якого i повернеться, якщо йому не випаде бiльше отаманувати.

Затримався в куренi лише на першого кухля, а тодi звелiв викотити на майдан бочки з горiлкою.

На майданi було поки що порожньо, тiльки два дяки встигли десь уже закропитися: побравшись за шиi, хрипко галайкали, йдучи, дякiвськоi:

Ой ти, дяче навчений, мiж школами вивчений,

Скажи менi, дяченьку, що то есть – один?

Один Син Марii, що на небi церкву дiе.

Над нами на небесi i на землi…

На iх спiв виходили з куренiв козаки.