Журавлиний крик

Але з усiх дорiг винiс тiльки цей стос паперу й мусить його вiддати людям… Зникло обличчя дружини – нова турбота дiймала подорожнього: чи живе ще у Львовi професор Петро Лодiй, що чотири роки тому радив Ваттелевi залишитися в Галичинi, донедавна тут виходила газета французькою мовою, можна б ii поновити, унiверситетовi потрiбна професура, у Львовi добре функцiонуе друкарня Йозефа Мiллера. Не мiг тодi: мусив iхати до Московii як емiсар вiд революцiйного французького Конвенту.

Мiсiя закiнчена. Залишилося зробити останне, а може, i едине за все життя конкретне дiло – видати книгу життя цiлого поколiння пiд iменем Павла Любимського, справжнiм прiзвищем маркiза де Ваттеля.

Чи живе у Львовi ще професор Лодiй? Чи працюе друкарня Мiллера?

Сон склеплював повiки, тiло важко виповнювалося ним, немов свинцем; стосик списаного паперу пучився, виростав на столi, ось уже досяг вiн стелi, заповнив усю кiмнату, весь простiр, в якому жив Любимський пiвстолiття; i прошепотiв вiн, засинаючи, слова з Другого послання апостола Павла до коринфян, якi стали його, Любимського, молитвою:

«Коли я завдаю смутку вам, то хто мене розважить, як не тi, що засмученi через мене? Бо з великого горя i туги серця та з многими слiзьми написав я це не для того, щоб ви сумували, а щоб пiзнали любов, котроi у мене до вас пребагато».

До Львова прийшла глуха осiнь 1796 року.

Частина перша

Роздiл перший

Зима в Москвi була тодi жорстока i в суворостi своiй благодатна, морози виморили ворон, чуму i безпритульних волоцюг, друга столиця Московii очистилася од усiлякоi скверни, перед якою безсилi вiйсько, Таемна експедицiя i правосуддя, тож настав час без гарячки, спокiйно наводити лад у розхитанiй вiйною краiнi, закручувати розгвинченi шруби в державнiй машинi, нагороджувати достойних i карати злочинцiв.

Івана Максимовича Синельникова ще наприкiнцi листопаду викликав зi Симбiрська новий i несподiвано першпективний фаворит iмператрицi генерал-аншеф Григорiй Потьомкiн до Петербурга.