Журавлиний крик

Вiн нiколи не бачив Катерини, та про ii красу й легковажнiсть наслухався чимало. Вiйськовi смакували небилицi про Катерининi iнтимнi зустрiчi зi секретарем англiйського посольства польським шляхтичем Станiславом Понятовським, з цальмейстером гвардiйськоi артилерii Григорiем Орловим; розпалена уява юнака вимарювала ночами найпiкантнiшi сцени зустрiчi з доступною дружиною iмператора, та бiльших амбiцiй, нiж лiжко зi свiтською дамою, у Гришки Потьомкiна не було. Але ж вона нинi – цариця! Прагнення знайомства з Катериною набрало тепер iншого змiсту, проте реальнiсть самого знайомства вiдiйшла на недосяжну вiддаль.

І тут несподiвано вiн стоiть крайнiм у лавi – зблизька побачить красуню-владичицю, вiн усю жадобу вкладе у свiй погляд, тiльки щоб вона глянула на нього.

Вахмiстр умовляе себе, що йому сьогоднi пощастить. Вiн повинен узяти вiд життя бiльше, нiж iншi. Дотепер йому по-чортiвськи не щастило. Вiчнi нестатки в його батька – зубожiлого смоленського дворянина, напiвголодне навчання у Московському унiверситетi й принизливi обiди в барона Строганова.

Далi – неусвiдомлений потяг до церковнослу-жительства: вiн добровiльно прислужуе в церквi Миколая Чудотворця, роздмухуе кадило, виносить свiчки перед святими дарами i в компанii кепкуе зi самого себе, що стане архiереем. Потiм – виключення з унiверситету за лiнощi i – вiйськова служба. Спочатку чин ординарця у принца Георга Гольштинського, дядька Петра III, врештi – вахмiстр. Боже, яка жахливо бездарна кар'ера! А вiн вiдчувае, знае, що здатний на бiльше.

Сонце вже зiйшло над будинками Петербурга, народ заповнював Невську першпективу, нiмо стояли солдатськi лави, i тут вдарили дзвони. Із церкви вийшла в супроводi почту невисока овальнолиця дама, вдягнута у звичайну сукню з кринолiном, ii мiцне пiдборiддя пiдкреслювала вольова складка, очi блакитнi, жвавi й удавано привiтнi. Вахмiстр Потьомкiн вмить розчарувався у ii вродi, але ж тепер йому й не потрiбна була зваба Катерини: на нього мусить ласкаво глянути не зрадлива дружина iмператора, а сама iмператриця i володарка.

Чи зверне вона на нього увагу? Мусить це статися, бо бiльше такоi нагоди не буде нiколи. О, якби пощастило: у Потьомкiна стiльки хитрощiв, зла, веселостi, енергii – дайте лише висоту, i вiн ослiпить усiх, i цих теж, якi ось вийшли зi собору за царицею – набундюченi, пихатi. Хто ж вони такi – улюбленцi фортуни? Адже всi, крiм родовитого графа Панiна, чорна чернь!

Он Розумовський. Каптан аж трiщить пiд тягарем орденiв та медалей.