Журавлиний крик

Президент Академii, гетьман, граф, ха-ха! Якби не його брат Олексiй, якого запримiтила цариця Єлизавета у придворному хорi i взяла собi за коханця, пас би Кирило Розум i донинi громадську череду у своiх Лемешах на Чернiгiвщинi.

Дивись, i Теплов тут, цей в'юн усюди влiзе… За Єлизавети був другом дому Олексiя Розумовського i гувернером Кирила; коли Кирило став президентом, Теплова призначили асесором канцелярii Академii; обрали Кирила гетьманом – Теплов став його секретарем; проголосили Катерину царицею – буде вiн у неi щонайменше писарчуком.

А хто такий Григорiй Теплов? Син грубника, в отроцтвi – служка у вiце-президента найсвятiшого Синоду архiепископа Феофана Прокоповича…

І нарештi два велетнi – Олексiй i Григорiй Орлови. Капрали! Сини скомпрометованого батька, засудженого на смерть Петром І.

Чом же його, дворянина Потьомкiна, мае обiйти щастя?

Вахмiстр чiпким поглядом обмацуе постатi щасливцiв, що йдуть за молодою царицею, i м'якшае його зiр, коли зупиняеться на обличчi ii величностi.

Катерина окидала поглядом суворi шереги готових до присяги воiнiв, галасливий натовп, що не вмiщувався на Невському, i нервова напруга розтавала, ii мiсце займало вiдчуття сили i влади, i це дозволяло iй бути зараз зверхньо поблажливою: нiч спрацювала на неi.

Вона грацiйно подала Панiну руку, ступила в його супроводi на схiдцi й промовила московською з вiдчутним нiмецьким акцентом:

– Змилюйтесь, голюбчику, я ж не у формi; як прийматиму присягу вiрного менi вiйська?

Граф Панiн знiтився, озирнувся до Теплова, той витяг худу довгу шию, готовий роздобути потрiбне з-пiд землi, Теплова заступив своею велетенською постаттю Олексiй Орлов – рожевий шрам, що перетяв його щоку вiд вуха до рота, почервонiв, – вiн прудко позирнув на шерегу гвардiйцiв, перехопив жахкий погляд вахмiстра, моргнув йому бровою.

Рвучко виступив кiнь Потьомкiна перед лави, вахмiстр миттю скинув зi себе ясно-зеленого каптана з червоними вилогами, срiбний гудзик пирснув, упав до нiг царицi.

– Галантно, хоч i не в мiру поквапливо, – мовила пiвголосом Катерина, глянувши на офiцера, смагляве обличчя якого вмить зблiдло.

Потьомкiн, рятуючи свое становище, зiскочив з коня, пiдняв iз землi гудзика.

– Вiддайте i цю регалiю, молодче, адже ваш мундир весь належить вiднинi менi, – промовила з iронiею Катерина, простягаючи руку за каптаном. – А вiн не простий i вельми вiдрiзняеться вiд iнших, – кинула Орлову, дивлячись усе ще на вахмiстра, який ураз спалахнув червiнню.