Журавлиний крик

Їi величнiсть, ось звольте поглянути, надiслали листа. «Хай дiтей не посилають до iноземних училищ, бо там вони роздiляються на два класи, однаково шкiдливi суспiльству: однi явнi безбожники, iншi ж лицемiри».

«Досить, ваше преподобiе. Про лицемiрство вам варто б помовчати… «А як з'явиться мiж вами свiй пророк, мусите вбити його». Пам'ятаете, з П'ятоi книги Мойсея? Симона Тодорського вигнали звiдси пiд приводом надання вищоi посади при дворi. Сковороду не запросили, зате широко вiдчиняете дверi блюдолизам i невiгласам.

Це страшно, коли святинею науки починають керувати такi мислителi, як ви».

О, пiшов димок з димаря. Придворний iсторiограф грiеться… А Шарля нема…

Думав загубитися в Москвi, на Украiнi далi вже не можна було залишатися. Усе дознано. Його шукають. А Москва велика… Директор унiверситету Приклонський мовчки вислухав, спiдлоба глянув на Любимського й подав йому папiр з гербовою печаткою. «Оному Павлу Любимському, що пiдозрюеться у крамольних писанiях на шкоду вiрi й отечеству, посад не давати, а сповiщати негайно до полiцii про його появу».

Директор пiдiйшов до книжковоi комоди, вийняв аркуша i прочитав: «Кара буде лживим суддям, що стали розбiйниками i душогубцями. Одягнуть на них волосянi свити й примусять iх у монастирях носити воду».

«За читання таких писанiй, – директор дивився повз Любимського, – ми велiли шмагати спудеiв посполитого стану рiзками по голому задi, синiв дворян – лiнiйкою по штанях. Для вас приготоване дещо iнше. З Богом, з Богом, юначе!»

Димок уже не куриться.

Може, iсторик Мiллер вибираеться до царицi до Коломенського? Або ж зайде до остерii на фiлiжанку турецькоi кави. А з ним Микола Іванович Новиков. Як тодi. Але ж нi, на тому самому мiсцi нiщо не повторюеться.

Любимський сидiв уже колись за цим самим столиком. Бiльше року тому. Швейцар вiдганяв вiд дверей аристократичноi остерii людей простого стану. Павловi ж дозволив зайти: суконний сурдут послужив тут перепусткою. Вiн присiв i замовив обiд. Було з полудня. За якийсь час швейцар запросив досередини двох ошатних панiв.

Один – низький, високочолий, з великою квадратною головою – старий уже, другий – молодий, високий, товстолиций, з довгим шатеновим волоссям, що спадало завитками на замшевий комiр коричневого сурдута.

Швейцар провiв iх до столика, сусiднього зi столиком Любимського; зайнятi розмовою, вони сiли, не звертаючи уваги на присутнiх в остерii.

– Давно з Петербургу? – спитав квадратоголовий.

– Давненько.