Журавлиний крик

«Уляно! Що ти тут робиш? Звiдки взялася?»

«Сама не знаю… Я довго йшла i iхала, а люди питали водно: «Куди ти йдеш?» Я не могла iм вiдповiсти, знала, що нерозумно чиню, але мусила. Вiрила, що знайду тебе. Мусила сказати тобi те, чого сама ще не знала, коли ми розставалися. Щоб тобi було легше там, де ти будеш. У нас, Павлику, буде дитина. І якщо син – то вiн тож буде Любимський i виросте такий, як ти. То щоб не розпачав…»

Уже полудень. Вино допите. Шпик вийшов. Певно, за полiцейським. А може, то не шпик?.. Шарля нема.

Куди менi тепер iти?

…Куди ти йдеш, чого тобi ще треба? Та й справдi… Голова Пугачева дiсталася не менi, а я ж ii ловив пiд Оренбургом. Вона тут, у Москвi, на рожнi стирчить i синiе вiд морозу, снiгова пороша присипае очi, в яких назавжди згасли пориви i жадання. Перейняла ii у мене сама iмператриця й хоче дати щось за те в замiну. Тому я йду.

Вчора я ще розмовляв з Пугачовим, а нинi вже його немае. Вчора Прометей був ще закутий, нинi – розкутий. Як у Есхiла: «Вогню вiн сяйво смертним дав й за грiх оцей повинен кари вiд богiв зазнати, щоб научився Зевсовi коритись».

Щоб ми навчилися коритись…

Але я йду.

Цариця у Коломенському, за Москвою. Приiхала, щоб переконатися, чи не залишився бува живим ii суперник. Суперництво – ризиковна рiч. Його оцiнюють золотим троном або ж плахою. Імператриця знае цей кошторис, тому надае йому такоi великоi ваги.

Цим разом суперник отримав гiршу плату. Цариця, напевно, вже спокiйна, i я йду до всесильноi по свою лепту.

Я йду, бо мене жене страх.

Я ненавиджу ii, але простягаю до неi руку, бо менi страшно. І зi страху виконаю все, що вона накаже, а перед собою виправдовуватимусь блюзнiрським: «Я – солдат».

Дайте чин полковника, дайте торбинку грошей, дайте поцiлувати ручку. Я зневажаю вас, iмператрице, ви жорстока й пiдступна, але я по-пiдлабузницьки мружу очi, вiрнопiддано дивлюся на вас, щоб ви навiть не здогадалися про моi думки.

Дайте даровизного листа хоч на невеличкий маеток з крiпаками, а я за те цiле життя, зневажаючи вас, цiлуватиму вам ручку й буду iсти з вашого корита.

Цариця зайнята. Вона купае своiх улюблених собачок ледi Мiмi й сера Тома. Ох, ох, сама, власними руками? Як це зворушливо. Мiмi й Том подружжя? І було весiлля? Боже, як кумедно!..

Почекати? Хоч i вiчнiсть, мерсi за таку честь. Але приймiть раба. Приймете? Дякую. Я раб чесний, ще нiколи нiкому зла не робив. Я тiльки чомусь цiле свое життя боявся й тому тремчу тепер бiля царського порогу.