Журавлиний крик

Бо я молодий i менi треба жити. Я ж нiчого не вмiю, не здатний навiть вийти на ешафота. Але я таки чесний, бо в душi ненавиджу тиранку. Полковник Синельников – антимонархiст. Тс-с-с…

У розпорядження Суворова? Це для солдата неабияка честь. Нi, нi, я не надто захоплююся, я тiльки знаю, що Суворов у бою… Мовчу. Менi доручено переселяти грекiв до Малоросii? А вони цього хочуть?.. Нi, нi, я тiльки подумав, я цього не спитав. Ваша величнiсть не зауважили, правда? Слава Богу, так, так, розумiю – переселяти грекiв.

Грекiв треба переселити з Криму до Малоросii – i все. Це ж так зрозумiло i просто.

І милiстю не поскупитеся? Я падаю до нiг, я уже впав, бачите? Хвала тобi, покровителько наша!.. Якi ж бо милi ледi Мiмi й сер Том! Ваша величнiсть сама iх купае? Це справдi зворушливо… І Вольтер про них знае? Щасливi Мiмi й Том! Про мене Вольтер i не чув… А мосье Дiдро бачив iх на власнi очi? Правда, вiн ще бачив i Пугачева в клiтцi. Ви цих думок не почули… Нi, ви цих думок не чули! Якi милi Том i Мiмi! Том… Мiмi… Том… Мiмi…

Прокляття! Куди котишся, свiте фарисеiв, в яке провалля тягнеш нас? Хто звiльнить мене вiд святенництва? Нас так багато, воiстину чесних людей, а ми забагнюемося блювотиною тупоi i каригiдноi покiрливостi.

Куди ми йдемо?!

Роздiл четвертий

Архiмандрит Досифей вирушив зi Сумського острогу, що на карельському березi, весельним судном до Соловецького монастиря. Стихали веснянi бурi на Студеному морi, молочнi тумани туго лягали на неспокiйнi хвилi, втихомирювали, розтоплювали рештки криг, вибiлювали водяну гладiнь.

Сонце щодень теплiшало, розморюючи мряку й мерзлоту скупих клаптикiв землi, вигнаних споконвiкiв далеко в море. На Соловецькi острови приходило коротке благодатне лiто.

Восьмимiсячний вiдпочинок його преосвященства в зимовiй резиденцii щасливо закiнчився: нi чревоугодництвом, нiже пияцтвом, як то бувало колись, не согрiшав, тож почувався доволi мiцно. Не тривожили його нi найсвятiший Синод, анi архангельський губернатор Головцин – i на душi було спокiйно: передчував, що за час його вiдсутностi нiчого неугодного Боговi i владi не сталося у святiй обителi на Соловках.

Та проте вiн квапив веслярiв-карелiв, що iх наймав монастир: архiмандрит змучився вiд байдикiв, а до того ж ще й досi, незважаючи на похилий вiк, п'янило його почуття всесильностi, яке вiн виборов для себе сам i яким повнiстю мiг насолоджуватися лише там, за грубими мурами чернечоi фортецi.