Журавлиний крик

В'язень спокiйно глянув на архiмандрита, в його очах i далi стояла незворушна синява пiвнiчного неба, кучерява чорна борода виклично подалася вперед, вiн мовив тихо:

– Чи ви нiколи не задумувалися, святий отче, над тим, що стаеться зi сорочкою безумця, коли вiн набирае у пазуху жару?

– Зухвальцю! – скрикнув Досифей, але докiнчив свою рiч зовсiм спокiйно: – Жар твiй, отроче, тут скоро вкриеться попелом.

– Попiл гасить солом'яний жар, ваше преосвященство, жару розуму не вб'е нi темниця, нi сама смерть, тому що по дорозi до пекла зерна його розсiвалися.

– У кому прийметься твое зерно, божевiльний, навiть якщо воно розсiвалося куколем? – звiв руки Досифей. – Ти, знаю я, iздив по свiту i по Русi, науки еретичнi осягаючи, тож усюди бачити мусив: процвiтае лише влада Божа i влада вiд Бога, все iнше гине, не проростаючи. На кого ти пiдняв десницю? На силу, в котроi, як сказано в Писаннi, «семеро царiв з утятими пальцями збирали крихти пiд столом?»

– Я богослiв'я не штудiював, отче, я – бакалавр фiлософii, проте пам'ятаю дещо зi Святого Письма.

Ви навели, здаеться, слова з «Книги суддiв», а там сказано ще й таке: «Вибився Ізраiль у потугу, зробив вiн ханаанiв своiми рабами, а вбити iх не змiг».

Архiмандрит забув, що вiн тепер не в богословськiй академii, а у своiй вотчинi, де його слова – закон i кара, що перед ним слуги-монахи i цей колодник, а не спудеi: влучнi вiдповiдi в'язня перенесли його в тi далекi часи богословських диспутiв, i замiсть прогнати зухвальця пiд караулом до каземату вiн урочисто виголосив вiрш з Книги Мойсея:

– Вигублю вас, i розпорошу, i серця вашi зруйную, а хто лишиться живий, на того наведу страх, i гнатиме його шелест летючого листя, i втiкатиме вiн, хоч нiхто за ним не буде гнатися! – Опустив руки i тут же спам'ятався: перед ним стояв не диспутант, а раб у кайданах, раб з розумними очима Іоанна Предтечi.

І крикнув Досифей: – До Корожноi! До шостоi келii на слiзний хлiб!

Та поки солдати пiдскочили до колодника, той ще встиг вiдповiсти преосвященному:

– Ламаеться лук у сильних, а немiчнi оперiзуються силою, слiпi прозрiвають, кривi ходять, прокаженi очищаються… – І вже через кляп, що його караульний запихав до рота неблагоречивому, прохрипiв: —…глухi чують, убогi благовiстують!

Досифей дивився услiд в'язневi, подiбного якому ще не знав Соловецький монастир, люто покусував губи, i чекали монахи: архiмандрит тут же звелить повести сквернослова на лобне мiсце до Рибних ворiт.