Журавлиний крик

Та заспокоiвся Досифей, довго мовчав, i мовчали у тривожному очiкуваннi поважнi старцi. Городничий Гларiон, що вiдав монастирським господарством i братiею, тупцював згорблений перед преосвященним, покiрними очима закликаючи його вислухати господарський звiт. Досифей кивнув головою на знак згоди.

– Ваше преосвященство хай утiшиться послушенством iнокiв, людей робочих i оружних, усе бо зроблено за велiнням вашим: на Реболдi закинуто рибних сiтей много, улов прегарний; хороми для його преосвященства, незважаючи на люту зиму, закiнчили – над Червоним озером бiля гори Сокирноi, а лобне мiсце обiйшлося без кровей, тiльки двох ченцiв без пристрастiя сiчено за крадiжку квасу.

І ще один з архангельських богомольцiв не повернувся назад зi своiми, а, впертiший паче осла, на подвiр'i монастирському залишився i на пострижения проситься, та про себе нiчого говорити не хоче, каже, що одкритися може тiльки вам. Чи не звелите привести його перед очi своi?

– Веди, – похмуро вiдказав Досифей.

Упертiший паче осла богомолець, напевно, вже знав про прибуття архiмандрита, бо тинявся бiля папертi Успенського собору. Вiн почув, що Досифей дозволив з'явитися перед його очi, швидко попростував через подвiр'я i невпевнено зупинився оддалiк перед своiми майбутнiми доброчинцями. Монах-городничий кивнув йому рукою, тодi вiн пiдбiг i впав пластом до нiг архiмандритовi.

– Хто еси?

– Пахомiй есьм. З Москви бiлокамiнноi.

– Якi грiхи вiдмолювати прагнеш у сiй обителi?

– Не маю грiхiв, отче.

Я усе життя робив те, що повелiвали. Не грiхи пригнали мене сюди.

– Що ж спонукало тебе йти на пострижения? – допитувався Досифей. – Засумнiвався у правдах вiри або, може, душа забажала приблизитися до Господа?

– Вiри в мене було i е стiльки, скiльки треба тому, хто службу чинить. Пристрастiя до iночества теж не мав нiколи, а от жити свiтським життям уже не можу бiльше.

– Чому б то?

– Чорна заздрiсть до сослуживцiв опанувала мною, i я боюся вчинити грiх смертельний – убивство, а потiм бути за це покараним.

Тому втiкаю сам вiд себе i хочу решту свого життя провести тут i чесною працею заслужити на благосхильнiсть… – Богомолець пiдвiв обличчя вiд землi. Рiдка борода припала пилюкою й була сiра, як у тлiнних печерських святих, вбраний вiн був у поношений яскраво-червоний каптан, а в очах таiвся бiль покривдженого.

Серце архiмандрита торкнув смуток, вiн сказав м'яко:

– Говори, говори, сину.