Журавлиний крик

Якби не народився в Лубнах. Якби не приiздив з Францii до Лубен. Якби десять рокiв тому не зустрiв Калнишевського i Сковороду…

Роздiл п'ятий

Тиха Сула ледь-ледь забрижилася, легко сколихнулося широколисте латаття вiд недалекого тупоту – iз-за Агарськоi гори Лохвицьким шляхом, що дотикався тятивою до лука рiчки, наближався хтось кiнний. Пiший подорожнiй саме присiв спочити над рiчковим вигином, вiдклавши набiк костура й торбу. Вiн чув повiльний тупiт копит, та не оглядався: колихалася ряска, i верби пили вiттям воду, i осокори сивiли од вiтру на просторому Засуллi.

Вода приковувала до себе зiр: повагом i дужо йшла вона, як кобзарева дума або ж мисль фiлософа, розтинаючи степ на зеленi обаполи.

Позаду тупотiв свiт. Той свiт уже протягом багатьох рокiв уперто ловив мандрiвника: заманював золотом, лякав голодом, обiцяв спокiй, розкiш i славу. А вiн обминав його, щоб зберегти себе самого. Даремно: свiт тупотiв. Метушливий, як муравлисько, марнославний, мов грозовi бурчаки, непiзнаний i таемничий, наче макрокосм, оголений i бридкий, як коростянi болячки.

Свiт цей до краю втомив подорожнього, знеохотив, образив, i вiн утiкав од нього до батькiвськоi оселi в Чорнухах, щоб там знайти спокiй.

Не оглядався, та вже знав, що не заховаеться нiде, бо той великий свiт увiйшов у його сутнiсть, i вiн сам е його частиною – малою, та вагомою, як атом в астральному тiлi. Що легше пiзнати: природу великого свiтила чи найменшоi його частки? І те i те важко. Та якщо велике тiло страждае важкою хворобою чи стоiть на гранi незвiданого розвитку, то починаеться цей занепад або розквiт у найменшiй його крупинцi.

І треба передовсiм пiзнати ту крупинку. Пiзнати свiт, що втомлюе, i вабить, i тримае людину у своему полонi – через самого себе… Своею думкою.

Тупiт уже за спиною, чути мову вершникiв, та не оглядався мандрiвник, задивлений у плин рiки, заглиблений у себе. Аж коли рiвномiрне тупотiння копит уже вiддалялося, вiн повернув голову: в напрямi до Лубен, що здаля позирали на Посулля церковними банями, неквапом iхали два вершники – один у козацькому жупанi, другий у селянськiй свитi.

Подорожнiй пiдвiвся. Вiдлетiли думки, i Сула вже не здавалася бiльш стужавiлим потоком людського мислення чи то думою кобзаревою – текла мiж кучерявими берегами спокiйна рiчка, над якою вiн вiднайшов щойно спокiй i впевненiсть духу. Пiдняв костура, закинув торбу на плечi й подався услiд за вершниками до Лубен.