Журавлиний крик

 – Бо куца й запорiзька вольниця, а що казати про Гетьманщину, на якiй уже й гетьмана немае. Наш патрiарх не полюбляе посполитого малярства, ну, а киево-печерськi отцi – тi тобi не пробачать зухвальства.

– На Сiчi не дiстануть мене голими руками.

Калнишевський спохмурнiв.

Гай, гай… Гляди, як обгородився Кулябка, а до президента Малоросiйськоi колегii графа Румянцева на поклiн ходити мусить. Пiдземнi ходи поробив вiд Сули аж пiд свiй палац, а консистентiв[5 - Царськi вiйськовi пiдроздiли, що квартирували в Украiнi.

] на постiй пускае, кланяючись. Школи позакладав по всiх сотнях, свiтло науки ширить, а темне крiпацтво йде собi. Гай, гай…

Кошовий не пугукав за звичаем перед воротами мiста: вартовi впiзнали Калнишевського. Вершники в'iхали на Соборну площу, обсаджену крамницями, що купчилися оддалiк, боячись пiдступити ближче до будинку вiйськовоi канцелярii. Збоку хмурився загратованими вiконцями острог, а з-за Троiцькоi церкви, з-помiж тополь, визирав невисокий, зате чепурний дiм полковника Івана Кулябки, внука гетьмана Данила Апостола.

Кулябку звiдомили про приiзд знакомитого гостя, вiн заметушився, викотився надвiр, навстiж вiдчинив браму.

– Це ти, Петре? А щоб тобi нудно було!

– Та я ж.

– Що ж ти, живий?

– Та начебто живий, та об тiм добре не вiдаю, – потiшався Калнишевський з розгубленостi полковника.

– Чи ж ти не мiг менi гiнця прислати, щоб моi встигли ще щось спекти для такого гостя, який раз на десять рокiв гостювати приiжджае?

Полковник чекав з розпростертими для обiймiв руками, поки кошовий скочив з коня.

«Ну й скаче дiдуган на восьмому десятковi, хай йому бiс» – позаздрив Кулябка, бо самого вже кiлька рокiв мучила задуха вiд ожирiння. Обнялися, тричi почоломкалися.

Через вiкно визирнув гладколиций панич, примружено глянув на приiжджих i вiдiйшов у глибину кiмнати.

– То син мiй… Вченi синки приiхали зi Страсбурга до батька на лiто, – пояснив Кулябка. – Тут ще й сусiдський хлопець, теж з ними вчиться. Робити iм нема що, нудяться парубки.

Молодшi два повiялися до столицi… А ти, певно, з Ромна вертаешся. Чув я, чув, усi хвалять… Постiй, – полковник аж тепер помiтив широколицього парубка, що стояв оподалiк, – чи це не той чародiй, якого ти обiцяв менi прислати, га?

– Оце вiн i е. Пригрiй його i шануй: золотi руки в хлопця.

З хати вийшов молодий Кулябка, галантно розкланявся на порозi. Калнишевський скупо кивнув головою.

– Данило чи Григорiй? – спитав полковника кошовий.