Журавлиний крик

 – Змiнилися вiдтодi, як я iх бачив, помудрiшали, певно.

– Це Іван… Уже кудись зiбрався. Та хай гуляють, тiльки й iхнього, – вже менше метушився полковник, вiн ще не впевнений був, знае чи не знае кошовий отаман, скiльки клопотiв i розору принесли йому вченi синки.

Калнишевський знав про це. Синiв у Кулябки аж восьмеро, i трьох з них послав батько вчитися за кордон, а тi, повлазивши в борги, процвиндрили там батькове багатство, й вичухуеться нинi полковник з бiди правдами i неправдами. Тож прославився нарештi поважний просвiтитель Іван Кулябка неславною судовою тяганиною з козаками й посполитими за Солоницьке озеро, в якому Наливайко буцiмто затопив шiстнадцять бочок зi золотом.

На судi виграв Кулябка, гадав уже покрити синiвськi борги, та скiльки рибалки не закидали неводи, скiльки не промацували дно озера баграми, бочки зi золотом не виловили жодноi, тiльки якось витягай сулiю з горiлкою, яку тут же розпили i п'янi, як чопи, заснули на березi озера.

Полковник повiв гостей до саду, де вже застеляла стiл служниця: вдовував Кулябка.

– Вельмишановний пане кошовий, не погордуйте чим хата багата, – розводив руками господар, та вже не було в ньому тiеi безпосередностi, вiн запрошував до столу, але був скутий, немов соромився своеi козацькоi простакуватостi пiсля галантних розшаркувань старшого сина. Раз у раз глипав на Калнишевського, наче хотiв з виразу його лиця пiзнати, чи знае кошовий про його не вельми гоноровi справи. Налив у мальованi квiтами дерев'янi кухлi пахучоi березiвки; випивши, посмiливiшав – хiба Калнишевський завжди справедливий з черню, а Кулябцi що було робити? – i заговорив, виправдовуючись:

– Сам вiдаеш, Петре, скiльки труду i старань вклав я, щоб домогтися у Розумовського дозволу навчати в школах усiх козацьких дiтей.

І таки зробив свое: сьогоднi й дiвчата вчаться в парафiяльних, тугiшi умом хлопчики – на екзерцяцiях при сотнях, i за Румянцева тi школи не скасованi. А скiльки в Киево-Могилянськiй академii учиться – з Пiсок, iз Плелова, з Лохвицi, з Хорошкова… Та хiба за це хтось гавкне вдячне слово? От i вийшла в мене з людьми лиха консеквенцiя… Скажи сам, людськi дiти вчаться, то чому б моi не могли? Розумовський – вiн сам у Страсбурзi едукацiю здобував – порадив менi синiв прилаштувати в королiвському педагогiумi…

Калнишевський вихилив кухля i вiдставив його набiк.

– Чував я дещо, чував… Не гоже сини твоi чинять, бо рiч не лише в полковницькому гаманцi. Люди дивляться на нас, свiт дивиться на дiтей наших, якi – там.