Журавлиний крик

І по них про край наш судять… Ну, а тяганина за Солоницьке озеро, – кошовий засмiявся, – то ти вже кота в мiшку вiдсудив! Хiба не знаеш, як то вивiдують скарби? Треба з муравля видобути кiсточку та покласти ii за губу, а тодi все золото i пiд землею, i пiд водою як на долонi видно. Або кутнього зуба з мертвяка роздобути…

– А щоб тобi Бог снився та хлiб родився! – полковник тихцем засмiявся, а Калнишевський реготався, тримаючись руками за живiт.

– Ти хоч полизав тiеi наливайкiвськоi сивухи, вiд якоi твоi рибалки три днi покотом лежали?

– Тьху, пипоть тобi на язик, – уже сердився Кулябка.

 – Я у боргах сиджу, а за Солоницькi степи не кори: iх разом з озерами подарував менi Кирило Розумовський для навчання синiв за кордоном.

Сисой Шалматов весь час мовчав, чекаючи, коли лубенський полковник почне з ним розмову про дiло, та останнi слова Кулябки здивували його: вiн ходив чимало по Запорiзьких Вольностях, але такого не чував, щоб хтось комусь дарував степи.

– А тi степи були безлюднi? – спитав наiвно.

Калнишевський смикнув вуса, повернув голову до Сисоя.

– Ти гадаеш, що з полковником судилися душечки небеснi?

– А я гадав, що тiльки в нас крiпацтво…

Кулябка пiдсунув до Сисоя тацю з хлiбом i салом.

– iж, хлопче, ти з дороги i напевно голоден.

– А я вже наiвся, – сказав Сисой i вийшов з-за столу.

Незручну мовчанку перервали чиiсь кроки. З гущi саду, шелестячи яблуневим гiллям, вийшов чорнявий юнак у синьому жупанi наопаш, скидався вiн на земського писаря. Юнак уклонився гостям i тихо про щось запитав у господаря.

– Іван у город подався, – вiдповiв полковник, – тi ж два ще в Петербурзi. А ти сiдай до столу, ласкаво просимо, випий ось з паном кошовим, не соромся.

Юнак нахилився вперед здивований.

– Я маю честь бачити Григорiя Лантуха?

– Он як воно дiеться, Петре! – сплеснув у долонi Кулябка. – Ти спитай його за королiв та короленят – усiх до единого знае, а про своiх полководцiв не чув i не вiдав. Лантух! А воно ж не так: Петро Калнишевський, паничу.

Юнак спалахнув. Кошовий добродушно усмiхнувся, кивнув йому рукою, щоб сiв.

– Не зважай, хай собi бурчить. Товариство не так давно мене обрало, мiг i не чути. Ти ось скажи, хто еси i де науки вельми потрiбнi нашому людовi здобуваеш?

– Я Павло, син лубенського хорунжого Антона Любимського, а вчуся…

Калнишевський звiв брови, стукнув кухлем об стiл.

– Тю-у, дiла твоi, Господи! Меланii, моеi небоги, син! А ми й не бачилися з тобою нiколи.